Свобода і щастя в розумінні Г. Сковороди

Григорій Савич сковорода – український філософ, учений, поет, який був дуже популярний свого часу в усіх колах української людності – від європейськи освіченого пана до малописьменного селянина. Таким і залишився донині. Г. С. Сковорода не мав домівки, сім’ї, свого майна, але він ніжно любив людей, особливо дітей і молодь, любив педагогічну працю, яку не раз залишав не зі своєї вини і до якої не раз охоче повертався. Час, коли жив Г. С. Сковорода, був безпосереднім продовженням історичної епохи, що настала після возз’єднання у 1654 році України з Росією. Ідейна атмосфера Росії середини і другої половини XVIII століття, яка склалася в результаті діяльності прогресивних мислителів, письменників, публіцистів, певним чином, у прямій чи опосередкованій формі, впливала на формування світогляду Сковороди.

Ідейна спадщина і діяльність Г. Сковороди були зумовлені історичними умовами свого часу, загальним характером і особливостями тогочасної суспільної думки і духовної культури взагалі. У світогляді і художній творчості філософа-гуманіста, письменника-демократа відбились великі

зрушення в економічному, політичному і культурному житті середини та другої половини XVIII століття. Необхідною умовою реалізації вищих потенцій як окремої особи, так і суспільства в цілому, за Сковородою, є свобода. Виходячи з гуманістичних позицій передових діячів віку просвіти, український мислитель багато уваги зосередив на обгрунтуванні тієї думки, що свобода – це вищий дар і благо людини, притаманні їй за самою природою речей, але через злу волю відняті в неї гнобителями та експлуататорами.

Наявність чи відсутність свободи є головним показником будь-якого життя індивідуума чи суспільства. Відчуження її у багатьох випадках неминуче веде до несправедливості, розбрату, панування антигуманних суспільних відносин. Свобода – це головна мета, до якої повинні прагнути трудящі люди. Сам мислитель свободу називав “головною мірою” у житті. У пісні “De Libertate” Сковорода оспівує героїчних борців за народну волю, зокрема прославляє Богдана Хмельницького, що боровся за визволення українського народу від польсько-шляхетських поневолювачів, за возз’єднання України з Росією.

Будь славен вовек, о мужеизбранне, Вольносты отче, герою Богдане. Свобода, як говорить про це Сковорода, є також умовою прискореного і плідного розвитку освіти, науки, культури в інтересах всього народу. У цьому наочно проявляється гуманізм селянського просвітителя, його бажання зробити кожну людину праці гідною її справжньому призначенню – творця свого власного і загального щастя.

Становище людини в суспільстві, згідно з переконанням мислителя, повинно визначатися не родоводом, багатством або чинами, а “сродностью”, під якою він розумів природний нахил до праці, здатність людини виконувати ту чи іншу роботу. Праця самою природою призначена супроводжувати все життя людини, вона є потребою кожної здорової, не зіпсованої неробством особистості. Сковорода був переконаний, що принцип “сродної” праці повинен лежати в основі всього фундаменту суспільства. За глибоким переконанням Г. С. Сковороди, наука, наукове пізнання є одною з головних передумов досягнення щастя.

Звідси – висока в цілому оцінка значення науки як для особистого, так і суспільного життя. Уже в процесі самого пізнання, доводив український мудрець, міститься джерело справжньої насолоди і морального задоволення людини, яка систематично прагне заглибитись у суть речей і суспільних відносин, пізнати саму себе, своє місце і покликання в світі. Пізнання не повинно бути самоціллю, воно – засіб досягнення певної практичної мети, умова реалізації природних здібностей, притаманних тій чи іншій людині. Власне, про науку мова може йти лише тоді, коли її справжнім призначенням є сприяння досягненню щастя людини. Основною категорією етики Г. Сковороди є щастя.

Мислитель був переконаний, що його етичне вчення не тільки дає відповідь на запитання, що таке щастя, а й указує людині практичний шлях до нього. Проблеми щастя, пошуку соціальної істини, праведного життя займають центральне місце у творчості поета-філософа. Темі щастя присвячено значну частину збірки “Байки Харківські” і цикл діалогів, написаних у першій половині 70-х років, а саме: “Розмова п’ятьох мандрівників про істинне щастя в житті”, “Алфавіт, чи Буквар світу” тощо.

Шлях до морального вдосконалення, говорив Сковорода, лежить через науку, освіту, працю. Лише завдяки мудрості та істинному знанню можна досягти найвищого блага, позбутися пороків і зла, оскільки “як глупота є мати всіх пороків, у тому числі і пихи…, так мудрість є справжня мати як інших чеснот, так і скромності…” Етика Г. С. Сковороди пройнята оптимізмом і вірою в майбутнє, вона несумісна з церковним вченням про природжену гріховність людини. Філософ часто говорив, що людина за своєю природою не зіпсована, добра і чуйна, що “справді людське серце і розум аж ніяк не можуть бажати зла людям”. Український філософ мріяв про щастя для трудового народу не на небі, а на землі. Він боровся не за якесь примарне, потойбічне щастя, а за земне благополуччя, якого можна досягти не з “божеського благовоління”, а тільки працею.

Таким чином, в етичних поглядах народного мислителя і письменника спостерігалася помітна матеріалістична тенденція, яка відображає прогресивність його світогляду. У нього були прогресивні уявлення про добро і зло, правду і кривду, красу і потворність. Сковорода вірив у розумне і справедливе суспільство.





Свобода і щастя в розумінні Г. Сковороди

Categories: Шкільні твори