Літературно-громадська діяльність Григорія Сковороди

Григорій Савич Сковорода народився З грудня 1722 року у селі Чорнухи, на Полтавщині, в родині малоземельного козака. У шістнадцять років він вступив у Київську академію, по закінченні якої у 1750 році поїхав за кордон у свиті ге нерал-майора Вишневського. Оскільки Сковорода вільно володів латинською, німецькою та старогрецькою мовами, за кордоном він знайомився з вченими і розширював свої знання у різних галузях науки. Через три роки він повертається на Україну.

У пошуках роботи Григорій Сковорода погоджується на посаду викладача піїтики у Переяславському колегіумі. Там він написав підручник з піїтики “Разсуждєніє о поззїи и руководство к искусству оной” . Ймовірно, що з приводу цього підручника у нього виникла суперечка з ректором колегіуму, після чого Сковороду звільнили з посади. Деякий час він мандрує, іноді затримуючись у маєтках своїх друзів, або працює домашнім вчителем у поміщиків. Неодноразово Сковороді пропонували постригтися у ченці і робити церковну кар’єру, але кожного разу він відмовлявся.

1759 року його запрошують викладати у Харківському колегіумі.

Він склав для своїх учнів підручник з питань моралі “Начальная дверь ко христіанскому добронравію” , але церковники були обурені світським духом цієї праці, як наслідок – критики зводили на нього наклепи і лихословили. Тому 1766 року він остаточно залишає викладацьку діяльність. Глибоко переконаний у тому, що щастя людини полягає не в матеріальних благах, Сковорода починає мандрувати від села до села, проповідуючи свої ідеї. Творчий доробок Григорія Сковороди був дуже популярним, а про його простоту’, некорисливість і чесність народ складав легенди.

Помер Григорій Савич Сковорода 9 листопада 1794 року в селі Іванівна, на Харківщині. Згідно з його заповітом на могилі було зроблено напис: “Мир ловіл меня, но не поймал”. Літературно-громадська діяльність Григорія СавИча Сковороди припадає на складний час суспільного життя не лише Росії, а й Західної Європи – період занепаду феодалізму і становлення капіталізму. Визначальною рисою цього періоду було посилення інтересу до всього національного: побуту, мови, фольклору. Сковорода у своїх творах теж милується рідною природою, турбується долею народу, захоплюється його ватажками. Творчу спадщину Григорія Сковороди складають: збірка ліричних поезій “Сад божественних пісень”, книга “Басни Харьковскіе”, філософські трактати та притчі.

Літературна і філософська спадщина Г. С. Сковороди тісно переплітаються. Найголовніша мета письменника і філософа – пізнання світу і сутності людського буття. Людина – центральна постать у філософії Сковороди. Мандрівний філософ закликав людей жити в красі і гармонії згідно з законами природи. Щоб змінити суспільство, кожній людині необхідно спочатку змінити себе.

У трактаті “Начальная дверь ко христіанському добронравію” Сковорода писав, що весь світ складається з двох натур: одна видима, друга – невидима, перша являє собою явиша матеріального світу, друга – це Бог, дух, розум, істина. І по відношенню до всього світу, космосу, людина становить мікрокосм. Для пізнання світу їй потрібно пізнати себе. Людське щастя полягає у самовдосконаленні. Щасливою може бути тільки та людина, яка знайшла своє місце в житті. Ідея “сродної праці” – праці за нахилами – має велике значення у філософії Сковороди.

Він доводить, що людина повинна займатись улюбленою справою. Тільки тоді вона буде щасливою і принесе користь суспільству. Гармонійний же розвиток людини полягає у “сродній” діяльності і свободі.

Григорій Савич Сковорода був виразником ідей найбіднішої категорії населення. Він виступав проти’ покріпачення селян, мріяв про новий світ, в якому не буде ворожнечі, а люди стануть рівноправними членами суспільства. Його демократичні погляди знайшли своє вираження і у просвітительській діяльності, і у творчості. У нову історичну епоху переходу від феодалізму до капіталізму Сковорода написав цілу низку творів на соціально-етичні теми. Завдяки самобутності думки, пафосові заперечення світу несправедливості, відданості високим гуманістичним ідеалам Сковорода став в один ряд з визначними мислителями свого часу.

Філософ був переконаний, що справжнє щастя людини полягає не в багатстві та честолюбстві, а в розумному задоволенні людських потреб та в праці, яка приносить радість. Гонитва за багатством та жадоба наживи ніколи не зроблять людину щасливою. Це Сковорода неодноразово повторював у багатьох своїх працях та листах до друзів. У байці “Жаби” автор так говорить про перевагу праці над неробством: “Всяке багатство зубожіти й висохнути, як озеро, може, а лише ремесло є невичерпне джерело не багатого, але безпечного прожитку”. Сковорода завжди підкреслював свою близькість до бідних людей, засуджував панство.

В одній із поезій збірки “Сад божественних пісень” знаходиться таке звернення до панів: Вас Бог одарил грунтами, но Вдруг может то пропасть А мой жребій с голяками, но Бог мудрости дал часть! А в філософському діалозі “Благородний Еродій” ця думка звучить так: “Довольство своим жизненньш уделом и благодарность за него судьбе єсть твердь и здравие сердца, приемлющего все во благо и укрепляющегося”. Отже, у своїй поетичній творчості Григорій Савич Сковорода поєднав лірику з філософією, а в працях мислителя – філософію з ліризмом.





Літературно-громадська діяльність Григорія Сковороди

Categories: Шкільні твори