Історична проза на українському грунті має давню історію та заслужену шану, її витоки потрібно шукати в народних піснях та переказах, житійній літературі, літописах, поемах і драмах на історичну тему. На початку ХІХ ст. з’являються перші публікації історичних пісень і дум: збірники Цертелєва, Максимовича. Така зацікавленість національним минулим була не випадковою: вона пов’язана із зародженням нового політико-культурного мислення в Європі, що відбилося на становленні нового літературного напряму – романтизму, характерною рисою якого було звернення до історії. Ці ідеї прижилися й на українському грунті, незважаючи на цілковите ігнорування царизмом національних проблем.
У культурно-громадських осередках України поступово поширювалися думки про вагу рідного слова, історичної минувшини.
На початок 30-х років ХІХ ст. припадає пік активності українських романтиків. Саме в цей час починає інтенсивно розвиватись етнографія, історіографія, з’являються нариси з історії України Д. Бантиш-Каменського, науково-історичні розвідки О. Бодянського, М. Костомарова, П. Куліша, “Історія Русів”, перевидаються літописи. Розвиток історичної науки дав поштовх для відтворення історичного минулого в художній літературі: твори П. Білецького-Носенка, Є. Гребінки, М. Гоголя, О. Кузьмича, П. Куліша, пізніше М. Старицького, І. Нечуя-Левицького, Ор.
Левицького, А. Кащенка.
Звернення письменників до історичного минулого не було випадковим, оскільки зумовлювалося життям українського народу, сповненим величезними історичними зрухами. Найбільше уваги письменники приділяли періодам історії України, коли вона була незалежною або автономною державою, тим самим протиставляючи її сучасному становищу українського народу, який утратив свою державність, перебував під соціально-національним гнітом Російської імперії. Вони усвідомлювали, що в умовах бездержавності звернення до історичного минулого є справою політичною, але використовували його не тільки як засіб політичної агітації, “…а включали його в систему культурно-політичних та естетичних цінностей українського народу” 1.
І. Нечуй-Левицький приступає до написання брошур та романів на історичну тему тоді, коли його твори на соціально-побутові теми давно вже стали класикою української літератури. .
Другий роман І. Нечуя-Левицького “Гетьман Іван Виговський” вийшов у 1898 p. у Львові. Його доля була щасливішою, тому що був опублікований одразу після написання, але й він не здобув належної оцінки, щоправда, історик Ор. Левицький звернув увагу на “понижене” тлумачення головного героя.
Однак за радянських часів не перевидавався, оскільки не вписувався в ідеологічну схему партійних істориків.
Для обох історичних романів письменник обирає найцікавіший період історії України – козаччину. З цього приводу він писав: “Козаччина – то цвіт українського історичного життя”, то самий показний період нашої історії, то час української слави, завзяття і лицарства й буде родючим полем для квіту поетичного” 3. Історичним тлом роману “Князь Єремія Вишневецький” є середина ХVІІ ст., визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького. 2
Хоч народні маси за підтримки запорожців уже неодноразово виступали проти польсько-шляхетського панування та католицько-єзуїтської експансії, проте вони завжди найжорстокішим чином придушувалися урядовими військами. Хронологічні рамки роману “Гетьман Іван Виговський”, на відміну від першого, можна з точністю встановити: від 8.01.1654 p. – часу підписання Переяславської угоди і до травня 1664 p. – найдраматичнішого періоду в історії України, періоду втрати надії на самостійність.
Природа історичного роману зумовлена наявністю відповідних джерел. Влучне формулювання надибуємо у польської дослідниці: “Джерелами будуть ті тексти, де ми знаходимо найбільш правдоподібну схожість із трактуванням фактів та концепціями організації художнього світу історичного роману” 4. Отже, таке трактування джерела дає змогу сприймати його як зародок ідеї, який кристалізується в процесі творчості. Входження інформації літопису, історичного дослідження в структуруроману – процес складний. Виділяють два способи: прямий і опосередкований. Письменник, аби переконати читача в достовірності висвітлення історичних подій у романі, вдасться до відомого аргументу: “За свідченням тогочасних літописців”, тим самим ніби перекладає відповідальність на інших.
Складнішим є опосередкований спосіб, який полягає не в прямій передачі історичних фактів, “а через сприйняття досвіду їх освоєння попередниками” 5. Аналізуючи історичні твори І. Нечуя-Левицького, можемо зробити висновок, що їхньою основою є козацькі літописи, наукові монографії М. Костомарова “Історія України в життєписах визначніших її діячів”, “Богдан Хмельницький”, “Іван Виговський” та щоденник Богуслава Машковського, слуги, князя Ієремії Вишневецького.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)Історична проза на українському грунті
Categories: Твори з літератури