Зі свого власного, нехай поки що незначного життєвого досвіду я зрозумів, що всі люди справді дуже різні. І це не банальна фраза, а правда життя. Кожна людина прагне різного, має свої заповітні мрії, таємні сподівання та бажання. І не так вже легко розібратися в них комусь сторонньому, майже неможливо збагнути людську душу. Часом – навіть свою. Ще складніше з людьми творчими, бо люди з мистецьким талантом, з природним обдаруванням ніби стоять осторонь від загалу, вони не схожі на інших. Свої думки вони висловлюють у своїх творах.
Тарас Шевченко
Як ми бачимо із “Заповіту”, понад усе Шевченко хотів бачити свою країну вільною та незалежною, хотів добробуту і щастя своїм нащадкам, прагнув бачити Україну рівною серед інших світових держав. І нам, нащадкам Великого Кобзаря, яким, власне, і було адресовано “Заповіт”, варто замислитися, чи виконали ми волю поета? Мені дуже прикро, що сам Шевченко не побачив свою Батьківщину незалежною. Незалежність України, після стількох років і навіть сторіч боротьби та помилок, нарешті здобута. І це – найважливіша, як на мене, подія за всю історію існування нашої держави. Але ж поет прагнув не тільки декларації незалежності, але й духу свободи в нашій країні, справедливості та щастя. Незважаючи на фактичну незалежність нашої держави, на жаль, нас і досі переслідує безпідставний, а тому ще більш прикрий, комплекс якоїсь національної меншовартості.
Тобто люди, що географічно живуть в Україні, українці за походженням, не вважають себе такими. Як на мене, це якийсь історичний парадокс. Уявімо на хвилинку, що вся інформація про людину зберігається в певній анкеті.
Коли б десь у “небесній канцелярії” складали питання до такої анкети, туди, безумовно, ввели б графу “національність”. Бо національна приналежність людини – не формальність, а риса, яка зумовлює її мислення, вдачу, життєві принципи. Ця графа, так би мовити, є “обов’язковою для заповнення”, але більшість людей не просто вважають себе приналежними до іншого народу, велика частина українців живе без певної національної приналежності, вони ніби поза часом і простором, поза історичним і національним контекстом. Мені здається, це чи не найприкріше у наш час…
Ось чому, напевно, ми ще не виконали заповіту Тараса Шевченка. Але я з надією спостерігаю за тим, як останніми роками ситуація поступово виправляється: дедалі частіше ми чуємо українську на вулицях східних міст, розвивається наше мистецтво і спорт, вони безперечно здобувають визнання і в світі. Наразі кожен свідомий українець розуміє, що є багато проблем, які тільки належить вирішувати, ми маємо пришвидшити розвиток нашої країни і спрямувати його в необхідному напрямку.
А у виборі напряму руху, напряму розвитку нам, безумовно, допомагають твори рідної літератури, а серед них і полум’яний та емоційний, сповнений болю та віри у майбутнє “Заповіт” генія українського народу Тараса Григоровича Шевченка.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)“Заповіт” Тараса Шевченка. Чи виконуємо ми його?
Categories: Твори з літератури