Творчі добутки М. Рильського з слов’янських літератур

Максим Рильський – глибокий і різносторонній вчений. Він мав не лише поетичну натуру, а й допитливий розум дослідника, був людиною великої ерудиції і залишив після себе дорогоцінну спадщину в галузі історії і теорії літератури, художнього перекладу, фольклористики, мистецтвознавства, історії української літературної мови, лексикології і т. д. У дні Великої Вітчизняної війни та післявоєнний час поет часто виступав як літературний критик і публіцист, ревно клопотався про розвиток літератури, її комуністичну ідейність, реалізм, художню досконалість.

Рильський-учений завжди шукав і знаходив “мости”, які єднали в минулому і єднають сьогодні письменників, композиторів, артистів, художників Росії й України, слов’янських народів, прогресивних митців світу.

Серед наукових праць Максима Рильського визначне місце займають статті про класиків української літератури – Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку. Рильський сказав нове слово про улюблені образи Тараса Шевченка, простежив еволюцію епітета в його поезії, чи не перший в літературознавстві визначив основні риси шевченківського вірша. В синтетичній праці “Українська поезія дожовтневої пори”, як слушно зауважує С. Крижанівський, Рильський вніс ряд нових оцінок, “особливо щодо поетів ліберально-буржуазного табору”. Це цілком стосується і до статей “Володимир Самійленко”, “Поезія О. Олеся”.

Статті Максима Рильського “Співець України” , “Олександр Довженко”, “Поезії Михайла Стельмаха”, “Остап Вишня”, “Самоцвіти” , про письменників братніх народів нашої країни – “Єгіше Чаренц”, “Поет-рицар” – це невеличкі за розміром, але глибокі за змістом літературні портрети, намальовані спостережливим і вдумливим ученим-художником.

У кожного видатного письменника Максим Рильський умів побачити й образно передати те неповторне, що властиве тільки його творчості. Так, він підкреслює новаторство Павла Тичини, близькість до народної пісні поезії Михайла Стельмаха, яка “справляє враження свіжого і світлого весняного потоку…”. Олександр Довженко, за вірним визначенням Рильського, “був реалістом і разом з тим романтиком гоголівського типу”; Остап Вишня – “письменник суто народний, народний у найкращому і найглибшому розумінні слова.

Він воістину боліє болями свого народу, радіє його радощами, живе його життям, творить і будує разом з народом”. Рильський розкрив джерела всенародної популярності творів Остапа Вишні, дав класичне визначення його сміху: “Це сміх жалю, це сміх любові, це сміх людини, яка пристрасно жадає, щоб і “малого сліду на землі” не залишилось од тих пережитків “доброго старого часу…” .

Поезія Андрія Малишка приваблює, на думку Максима Рильського, непідробною щирістю, різноманітністю тематики, багатим запасом мелодій, яскравістю національних рис. У своїх наукових і літературно-критичних працях Максим Рильський захищає принципи ідейності, народності, реалізму і високої художності літератури. Новаторство письменника, за словами Рильського, у відображенні нових явищ життя, психології людини.

Близькість до народу, його творчості і музики, бажання служити своїм мистецтвом народним ідеалам, творче навчання у великих діячів російської театральної і музичної культури – це те найголовніше, що підкреслив М. Рильський в діяльності І. Карненка-Карого, Миколи Садов-ського, Панаса Саксаганського, Марії Заньковецької, Миколи Лисенка. У статті “Рицар української пісні” Рильський відзначає: “Любов до народної пісні та до її творця-народу – ось що надихало і гріло тих людей”1.

Глибокий знавець і цінитель російської літератури, Рильський дуже багато зробив для її наукового і художнього освоєння та пропаганди серед українського народу. Максим Рильський і російська література – це тема для великого монографічного дослідження. Своєю глибокою любов’ю, широтою інтересів і наслідками наукових досліджень Рильський як поет і літературознавець, пропагандист великої російської літератури нагадує титана праці Івана Франка.

В поетичний світ Максима Рильського увійшло багато світлих постатей російських письменників, величезна кількість радісних явищ, художніх образів, фактів російської літератури, оцінених поетом з марксистсько-лешнських позицій.

Сміливі аналогії, які провів Рильський в життєвій долі і творчості Пушкіна і Шевченка, є науковими і художніми відкриттями, хоч зараз вони сприймаються як аксіоми. При всій неподібності походження, виховання, умов життя Пушкін і Шевченко мали багато спільного: “Тарас Шевченко знав і любив твори Пушкіна, він охоче читав їх напам’ять своїм друзям. В його душі завжди жив той, хто з такою глибиною і ясністю змалював російське життя своїх часів у віршованому романі “Євгеній Онєгін”, хто з такою силою показав велич Росії і силу російського народу в трагедії “Борис Годунов”, хто так само, як він, Шевченко, все життя боровся проти кріпосництва і самодержавства”.

Крилатий рядок Ф. Тютчева “России первая любовь” Рильський радить змінити на “Росії вічная любов”, розкриваючи в статті під цією назвою безсмертя найвеличнішого генія російської поезії.

Рильський-поет пройшов численними слідами Пушкіна на Україні і України в творчості Пушкіна. Як літературознавець і поет, він спростовує безглузді твердження українських буржуазних націоналістів про те, ніби Пушкін “поет тільки для росіян”, а українцям “нецікавий”. Він з радістю нагадує, що “Пушкінові Максимович пісні вкраїнські позичав” , що на подвір’ї Києво-Печерської лаври “могилу Кочубея й Іскри поет замислений знайшов”, висловлює здогад:

Відлуння слави і неслави Він чув у струнах кобзарів… Можливо, перший звук “Полтави” Тоді до нього прилетів. .

Пушкін був провідником і наставником поета у світі мистецтва. “Пушкінська ясність, пушкінська простота,- пише Рильський,- завжди непереможно вабили мене,- навіть тоді, коли я підпадав під впливи, скажімо, французьких чи російських символістів. Саме Пушкін у першу чергу й допоміг мені,- я в цьому певен,- ці впливи перебороти”, У статті “Вічовий дзвін” М. Рильський змальовує М. Лєрмонтова – великого сина Росії, поета-громадянина, людину, сповнену жаги до красивого і вільного життя. Сила чуття, краса образів, творча оригінальність, надзвичайна розмаїтість метрів, ритмів, строфічних будов – все це розкриває поетичну характеристику, дану Лєрмонтову Рильським: “Поезії всесвітньої окраса” . Вірш “Парус”, на його думку,- “одна з найвищих точок Лєрмонтовської лірики, вірш, який можна було б поставити епіграфом до всієї його творчості” .





Творчі добутки М. Рильського з слов’янських літератур

Categories: Твори з літератури