Мій улюблений вірш Максима Рильського

Максим Рильський починав своє творче життя у складний час. Поразка першої російської революції, економічні труднощі в країні, глибоке соціальне розшарування, назрівання нових політичних потрясінь – все це викликало до життя нігілізм і зневіру у світлі поривання, любов, дружбу. Митці включалися в літературну боротьбу, і молодому поетові важко було розібратися в політичних подіях і уникнути різних ідейних впливів. Він зробив єдине, що міг зробити у тій ситуації: поринув у світ краси, природи, любові.

Зовсім юний, він писав про те, що відчував, на що відгукувалися найтонші струни його душі. Мені дуже подобається рання лірика Рильського. Я не бачу, не відчуваю в ній декадентських впливів і мотивів, як про те пишуть авторитетні дослідники його творчості. Читаючи ці мініатюри, я неначе бачу перед собою широке біле поле гречки, яке мерехтить тисячами краплинок роси у променях вранішнього сонця; блакитні отари перших пролісків; опалий лист осики на тихому плесі озера. Чую, як співають золотії струни, як піняться весняні потоки, як вогко вистукують про кохання краплі дощу по шибках.

У

поезіях молодого Рильського все різнокольорове: дощ блакитний, птахи срібнокрилі, коні огняні… Я люблю багато його творів, але найбільше мене хвилює лірична мініатюра “Яблука доспіли”. Це один із чудових зразків любовної лірики, де поет оспівує кохання – поезію і сонце життя. Вірш схожий на народну пісню, в якій ідеться:

Не всі ж тії та сади цвітуть, Що зарання розвиваються, Не всі ж тії та вінчаються,

Що любляться та кохаються.

Якось у житті так виходить, що перше кохання завжди залишається в пам’яті на все життя, але не кожному щастить прожити своє життя з тією, яку покохало серце на зорі юності. Рильський у творі “Яблука доспіли” проводить паралель між явищами природи і людського життя. Любов і розлука нагадують розквіт і згасання в природі: “Яблука доспіли, яблука червоні!” бувають тільки восени, яка аж ніяк не є символом розквіту кохання.

Молоді люди розлучаються і, швидше за все, назавжди. Останній поцілунок, останні обійми – і закохані більше ніколи не зустрінуться. Не хочеться вірити, що таке сильне почуття просто згасло. Ні! І я малюю собі романтичну історію.

Хлопець не з власної волі покидає кохану. Він іде захищати рідну землю від ворогів. Прекрасний, мужній чоловік держить у руці тендітну руку дівчини, яка проводжає його на війну. Вони йдуть садом, і червоні яблука падають їм під ноги. Ось попереду вже видніється поле, до якого проведе воїна дівчина.

Вони не знають, чи зустрінуться ще коли, чи повернеться він живий-здоровий до коханої. Передчуття розлуки тривожить серця закоханих, навіває їм сумний настрій, а пейзажна картина осені відтіняє біль розлуки:

Гей, поля жовтіють, і синіє небо, Плугатар у полі ледве маячить… Поцілуй востаннє, обніми востаннє;

Вміє розставатись той, хто вмів любить.





Мій улюблений вірш Максима Рильського

Categories: Твори з літератури