Поетичне вираження любові до землі у творах М. Рильського

Максим Рильський розпочав свою творчість у “гроні п’ятірному” неокласиків. Їх висока школа дуже вдячно позначилася на поетичній майстерності цього тонкого і вишуканого лірика. Навіть у тих творах, які він був змушений написати на догоду ідеологам від літератури, Рильському не зраджує почуття міри і хорошого смаку. Там, де йому не треба було дбати про ідеологічну вивіреність, а такою віддушиною завжди була для “радянських поетів” пейзажна та інтимна лірика, він створив чимало прекрасних віршів. Мотив гармонії людини і природи

Максим Рильський інтерпретує надзвичайно цікаво та оригінально. Краса навколишнього світу, одвічна загадковість природи – невичерпне джерело натхнення для поетів.

На диво чутливий до гарного та гармонійного довкола себе, Рильський майстерно переливав тонко вловлені природні барви й звуки у віршовані рядки. У його любові до природи є щось синівське, трепетне, безпосереднє: Вона – не тільки тема вірша Або картини, – В ній є висоти незміримі Й святі глибини. Вона – це мати.

Будь же сином, А не естетом, І станеш ти не папіряним – Живим поетом! Якщо для лірики Павла Тичини характерні весняні настрої, то пейзажна поезія Максима Рильського швидше дозволяє назвати його співцем осені: Запахла осінь в’ялим тютюном, Та яблуками, та тонким туманом, – І свіжі айстри над піском рум’яним Зоріють за одчиненим вікном. Така “осінність” його пейзажної лірики зовсім не означає безнадії в чеканні невідворотності зими, у згасанні природних барв і наступному глибокому сні. Осінь у поета – символ зрілості та мудрості, бо шал весни і спекотна знемога літа вже знайомі серцю. А все, що пережито, перелюблено, передумано до осінніх днів, вже зветься – досвід.

Усе, що цвіло навесні, обертається плодом. Усе, що надбав чи втратив, вчить цінувати з відстані осінь життя. “Вміє розставатись той, хто вмів любить…” . Але не слід думати, що людське серце, вкутане опалим осіннім листом, приречене відтепер лише на те, щоб втішатися спогадами і складати рахунки своїм надбанням і втратам. Навіть глибокий сон природи не зупиняє тих живлющих соків, що нуртують у ній. Серце ж людське й поготів: здатність відчувати, любити, вірити неспроможні зупинити ні упокореність осені, ні холодні подихи зими. Осінь не владарює неподільно в пейзажній ліриці Рильського. Весняний легіт теж навіває йому чудові віршовані рядки: Я натомився од екзотики, Од хитро вигаданих слів, – А на вербі срібляться котики, І став холодний засинів.

Нехай я щастя не знайшов того, – Його весна несе струнка, І держить свічку воску жовтого її мережана рука. Чутлива до краси поетична муза Максима Рильського знаходить її в будь-якій порі року. Вона облагороджує і привносить своєрідний чар у передчуття зими, відкривається назустріч шаленим обіймам весни, купається у сонячній зливі літніх днів, переймається світлою печаллю осені. Але неодмінно поетова душа гармонує зі станом природи, переповнюється її настроями, дихає її силою, мудрістю, красою.





Поетичне вираження любові до землі у творах М. Рильського

Categories: Шкільні твори