“Сонячні кларнети” П. Тичини – поетичне вираження авторського розуміння гармонії Всесвіту

Уже своєю першою збіркою “Сонячні кларнети” Павло Тичина здобув загальне визнання читачів і критики. Вона вийшла друком у 1918 році. У віршах її поєдналися дві музи – Музика і Поезія з братом Живописом. Тому картини заговорили звуками, звуки утворили полотна, слова засяяли барвами. Внесений у заголовок книжки незвичний образ – символ сонячних кларнетів якнайкраще відбиває сутність індивідуального стилю молодого Тичини.

Ним поет підкреслював сонячно-музикальний характер своєї творчості, вказував на синтез у ній животворного

сонячного тепла і світла з музичними ритмами Всесвіту, що єднають людину з природою. Отже, назва збірки – це поетичне вираження авторського розуміння гармонії Всесвіту. До неї Павло Тичина включив 44 найкращі свої твори, які умовно можна поділити на три тематичні групи. До першої належить лірика з пейзажними і любовними мотивами.

Це музичні, граційні, живописні вірші: “Гаї шумлять…”, “Десь надходила весна…”, “Не дивися так привітно…”, “Подивилась ясно…”, “О панно Інно…”, “Туман”, “Сонце”, “Вітер”, “Дощ”, “Пастелі” та інші. Поезії ці надзвичайно вражають красою образів і глибоким чуттям природи. Це коштовні перлини української поезії.

Тихою зажурою віє від поезії “Ой не крийся, природо…” . Малюнок осіннього завмирання і згасання природи не викликає, однак, розпачу і безнадійно-песимістичних настроїв. Як мінлива погода восени, так і настрій ліричного героя – то сумний, то, навпаки, світлий і прозорий, наче барви золотої осені. В метафоричному образі “сміялося сонце у тузі” вчуваються бадьорі нотки: як би не плакали сичі, як би не охмарювали серце сумні почуття, весна знову настане, шумітимуть зливи, перекотяться громи над полями. Можливо, головний секрет художньої привабливості багатьох віршів цієї книги, які й досі чарують читача, – у чудовій молодості і свіжості почуттів, у молодій радості відкриття і прийняття світу. Гармонійне поєднання людських почуттів і краси природи, мажорний настрій поета виразно відчувається у вірші “Гаї шумлять…” . Простий, звичайний краєвид: гай, річка, хмарки в небі…

Але під пером митця, що, крім великого поетичного обдарування, володів також хистом живописця й музики, ця картина постає дивовижно прекрасною. Поет чує повсюди казково-чарівні мелодії, бачить незвичайну красу. Митець добирає яскраві слухові та зорові образи: гаї шумлять, дзвін гуде, тихий шепіт трав, хмарки біжать, неба край – як золото.

Художню довершеність твору визначають також порівняння, метафори, епітети. У вірші передається радісний, світлий настрій ліричного героя, його захоплення красою рідної землі. У поезії “Арфами, арфами…” Тичина славить прихід весни, “запашної, квітами-перлами закосиченої”. Про радісну подію – оновлення природи – сповіщають гаї.

Шум їхній – наче ніжнотонні звуки арф. Весна пробуджує глибокі думи, якими переповнене все довкола, думи про майбутні бої за людське щастя. У чистому повітрі – передгрозове напруження: “Буде бій вогневий!” Цим почуттям охоплене серце ліричного героя. Основний настрій вірша – життєво-ствердний, оптимістичний.

Герой твору – людина, закохана в рідний край. Разом з ним ми пізнаємо світ природи з її “золотими, голосними самодзвонними арфами”, які звучать у гаях з ніжнотонною блакиттю, з пахощами, що їх “несе весна запашна, квітами-перлами закосичена”. Світла, ніжна гармонія барв і звуків, настрій трепетної мрійливості, бентежне очікування нового, невідомого характеризують й інші поезії книжки – “Закучерявилися хмари”, “Гаї шумлять”, “Десь надходила весна”, “Цвіт в моєму серці”, “Не дивися так привітно”. Вони запам’ятовуються не тільки музичністю, а й живописністю, причому мелодійність органічно єднається з колористикою.

А головне – такі образи розкривають порухи душі людини: Десь надходила весна… Я сказав їй: ти весна! У куточках на вустах їй спурхнуло щось усмішками – Й потонуло у душі. У поезіях Тичини роздуми героя вкрай напружені, вони подаються в рухові, постійних змінах. Настрої, емоції ніби женуться один за одним: Подивилась ясно – заспівали скрипки!

Обняла востаннє, – у моїй душі! – Ліс мовчав у смутку, в чорному акорді. Заспівали скрипки у моїй душі! Однією з перлин інтимної лірики Тичини є поезія “О панно Інно…” Це щире освідчення ліричного героя, в якому повінь почуттів передається чарівною музичністю звучання слова, схвильованою уривчастістю сповіді, яскравою образністю: О панно Інно, панно Інно! Я сам. Вікно.

Сніги… Сестру я Вашу так любив – Дитинно, злотоцінно. У полині вияву почуттів героя природно з’являється звертання й запитання до самого себе, до дівчини, які переходять у роздуми про сутність самого почуття: Любив? – Давно. Цвіли луги… О панно Інно, панно Інно, Любові усміх квітне раз – ще й тлінно.

Сніги, сніги, сніги… Цей вірш, за словами Тельнюка, “мов кришталевий палац, де все просвічує навколо і де не треба ні барви, ні звуку – все це замінює благородство граней чистого скла”. Пейзажно-інтимна лірика книжки напрочуд національна: в ній повнокровно буяє саме українська природа – жита, луки, гаї, змальовані здебільшого у весняну квітучу пору, особливо, коли йдеться про зародження чи розквіт найсвітліших людських почуттів. Поезія “Ви знаєте, як липа шелестить?” належить до жанру пейзажної лірики.

Це пейзаж-паралелізм, що нагадує фольклорні твори, де картини природи пов’язані з душевними настроями, а події людського життя часто виступають як паралель до явищ природи. Ось і в цій поезії відчутна єдність пейзажного образу і ліричного настрою. Духовна спорідненість ліричного героя зі світом природи передається всією силою барв, мелодій, голосів рідної землі. Картини природи і людські почуття чергуються: Ви знаєте, як липа шелестить У місячні весняні ночі? – Кохана спить, кохана спить, Піди, збуди, цілуй їй очі.

Кохана спить… Вірш позначений щирістю почуттів і мистецькою довершеністю. Друга група віршів збірки “Сонячні кларнети” – вірші про народне горе, спричинене Першою світовою війною. “Хтось гладив ниви…”, “Іще пташки…” У них відчувається нова експресивно виражена емоційна тональність.

Поет майстерно передає найтонші настрої, почуття: І враз – роздерлась пополам завіса! Тиша… Мертва… Метнувсь огонь; розцвівсь, розпавсь – аж води закипіли! І полилася піснь, принеслась жертва.

Курять шляхи, біжать, біжать… Рвуть вихори, як жими, А трави плакати не сміють, Ідуть потужні сили! Морок. Жах… Третя група тематично поєднується з другою: Україна і революція.

Тут, як і в попередніх творах, Павло Тичина передовсім гуманіст, який, глибоко вболіваючи за трагічну долю свого народу, показує революцію в її страшній суті: Одчинились Двері – Горобина ніч! Одчинились двері – Всі шляхи в крові! Незриданними сльозами Тьмами Дощ… У поезію цих років вплітаються образи чорного ворона, що кряче на лихо, смерть, вороного вітру, громових хмар: Глянь, сонце, як дитя, А в селі голод!

Ходять матері, як тіні – Вороний вітер… На чужині десь ген-ген Без хреста; ворон… Будьте прокляті з війною! – Вороний вітер… Поет з позицій власного розуміння добра і зла, справедливості і народної моралі осмислює, що несе революція рідному народові. Другу й третю групу поезій можна об’єднати за провідними мотивами – вболіванням за Україну.

Значну частину творів написано між двома революціями. У них звучать кассандрівські пророцтва-застереження нових трагедій: Із долин до неба Простяглися руки: О, позичте, грози, Зливної блакиті! Враз Вниз Впали краплі крові! Впали краплі крові… Смерть шумить косою! Смерть шумить косою…

На жаль, гіркі передбачення справдилися. Україна після каральних походів на неї військ Муравйова і масових полтавських розстрілів, голоду, жахливих акцій приборкання непокірних селян стоятиме вже по коліна в крові. Як митець-новатор Тичина творчо використовує у збірці досвід європейської поезії, сам шукає нові виражальні й зображувальні засоби. Тут відчутний вплив кількох художніх стилів: символізму, імпресіонізму, реалізму. Складна і філософська проблематика збірки.

Автор порушує в ній глибокі філософські проблеми: людина і світ, людина і природа, мистецтво і життя, ідеал гармонії людини з природою і Всесвітом, протест проти війни і жорстокої дійсності, відтворення романтичного ідеалу національного визначення. По-своєму розуміє ліричний герой Всесвіт, який перестав бути для нього Божим володінням: Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух – Лиш Сонячні кларнети. Космос для нього сповнений танцями, музикою, ритмом. Галактики нестримно рухливі, світлі, осяяні, безмежні в просторі і часі.

Герой відчуває, як “горять світи, біжать світи”, чує “музичну ріку”, плину у Всесвіті. “Сонячні кларнети” Павла Тичини – це божественний пафос, у якому серце поета б’ється в унісон із Всесвітом. Поезія зачаровує читача пульсом світового життя, розмаїттям барв, пристрастю, трепетом, бурею людських почуттів. Ця збірка стала етапною в українській поезії і одним із наймузикальніших творінь поезії світової.





“Сонячні кларнети” П. Тичини – поетичне вираження авторського розуміння гармонії Всесвіту

Categories: Шкільні твори