Основні мотиви поезії П. Куліша

Пантелеймон Куліш є автором п’яти поетичних збірок і десяти поем, великої кількості перекладів, балад, дум, байок. Такий значний поетичний доробок охоплює багато тем, але в центрі постійної і незаперечної любові поета стоїть Україна. Багато в чому поетична творчість Куліша співвідносна із творчістю Тараса Шевченка. Єдине, що він не сприймав – це радикалізм шевченківського слова. Бунтарство, гайдамаччина, повстання, всілякі народні зрушення не були властиві поезії Куліша:

На ж дзеркало всесвітнє, визирайся. Збагни, який ти азіат мізерний, Своїм розбоєм лютим не пишайся, Забудь навіки путь хижацтва скверний І до сім’ї культурників вливайся.

Куліш багато розмірковував над природою бунтарства козаків і дійшов висновку, що козаччина була, мовляв, тільки “буйним цвітом, а іноді й колючим будяком серед нашого дикого степу”. Така позиція Куліша викликала до нього одверту ворожість навіть з боку недавніх прихильників, але Пантелеймон Олександрович прийшов до неї через важкі роздуми, а тому відстоював своє бачення ролі козаччини в історії України із запалом, незважаючи

ні на чиї авторитети. У своїх висловлюваннях, у поетичних рядках він розглядає Україну значно ширше і намагається відійти від думки, що історія розвитку держави – це історія розвитку Запорозької Січі. Неприйняття козаччини не заважає Кулішу висловлювати повагу до історичного минулого України.

У поемі “Настуся” поет згадує Дмитра Гуню, який між Сулою і Славутом бився “п’ять неділь з ляхами”; хороброго Опанаса Обуха, який, помираючи за “рідну Вкраїну” заповідав нащадкам, “щоб ізнов воскресла козацькая сила і шляхетським клятим трупом Дніпро загатила”.

Куліш, попри своє неприйняття бунтарства, бачив, що єдиною силою, як могла протистояти знищенню України, були козаки, а тому називає їх “коза ченьки, батьки мої, крилатії орли мої!”, “козаченьки-небожата, молоді мої орля та!”. Поет закликає українців не забувати про численні жертви, про кров, я була пролита заради Батьківщини:

Нехай знають по всім світі, Як ми погибали І, гинучи, свою правду Кров’ю записали. На думку поета, Немає для серця Більшої утіхи, Як пишатись славним родом Вовіки і віки.

Багато поетичних творів Куліш присвятив Україні. У них він висловлював свою синівську любов до рідної землі. Але його вражала пасивність українського народу, якась тупа байдужість до власної долі. “Невже повіки будеш спати й спати?” – з розпачем запитує він. У вірші “Стою один” Куліш називає народ “стадом без’язиким”, “понурим вахлаєм”, “недолюдком”. Та всі ці різкі вислови і негативні оцінки – це тільки з великої любові до волелюбного колись народу, якого загнали в глухий кут життєві обставини.

Але не зневіритися у житті поету допомагає Муза, яка кличе його “в левади, в поля, в луки, в гаї широкошумні”, де Піснями ми тут з Богом розмовляєм, Вселенна серцю нашому відкрита, І області ми ширші осягаєм, Ніж та біднота, золотом окрита.

Муза пригорталася до поета, як сестра, разом з ним обходила всю Україну, щоб словом вітати добру людину:

І де слова наші в душу святу западають, Там віковічно пахущі квітки розцвітають Раєм Господнім на мучене серденько віють І животворні, великі події в нім сіють.

Пантелеймон Куліш прожив довге життя, зазнав багато розчарувань, але Бог наділив його великим даром – умінням кохати. Чутливе серце поета бриніло від високого почуття і народжувало дивні рядки:

Я згадую той день і час благословенний, Як дух твій молодий мене з землі підняв І побут хуторний, захмарений, буденний, Огнем твоїх очей живущих осіяв. Що та вода в казках живуща і зцілюща? Жизнь в тебе у очах, блаженна – невмируща.

Кохання вносить відраду у пошматоване серце поета, робить його лагідним і чутливим до краси. “Українська словесність – діло велике, се нове слово між народами”, – писав Пантелеймон Куліш. І кожним своїм твором він шліфував це слово, захищав його від забуття і знищення. Тож попри все критиканство, якого зазнала творчість Куліша, попри всі заборони, слово славного сина України назавжди залишиться з його народом.





Основні мотиви поезії П. Куліша

Categories: Твори з літератури