Образ ідейного “сальто-мортале” у п’єсах Булгакова

Може бути, Булгаков згадає цей образ ідейного “сальто-мортале”, коли в березні 1930 року буде пояснювати своє положення в ответственнейшем документі. Негайна відмова від своїх літературних поглядів письменник оцінить “як неохайний і до того ж наївний політичний курбет”, що може тільки дискредитувати його перед Радянським урядом. У лютому 1927 року Булгаков ці глибинні питання не зачіпав. Він вийшов відповісти А. Орлинскому, у який раз сокрушавшему драматурга за “панічний острах маси”, за те, що він “урізав денщика, кудись справ селян і робітників”. Орлинский згадав навіть історію зі зміною назви п’єси, поставивши й цей пункт в обвинувальний висновок.

Драматург відповідав по всіх пунктах, приправляючи своє мовлення тим самим “чудовим презирством”, що Ахматова в посмертно присвяченому Булгакову вірші виділить як відмітну рису самої особистості письменника. Нагадаю основні фрагменти цього унікального виступу:

“Я не хочу дискутувати й ненадовго затримаю вашу увагу, щоб у чомусь переконати товариша Орлинского, але ця людина, ця особистість збуджує в мені от уже кілька місяців, – саме з 5 жовтня 1926 року, день дуже добре для мене пам’ятний, тому що це день прем’єри “Днів Турбиних”, – збуджує в мені. бажання зустрітися й сказати одну важливу й просту річ, саме, – коли критикуєш, коли розбираєш яку-небудь річ, можна говорити й писати все, що завгодно, крім свідомо неправильних речей або речей, які пишучий зовсім невідомі”.

Відповівши із приводу зміни назви п’єси, Булгаков переходить до питання про “денщиків, робітників і селян”. “Скажу про всіх три. Про денщиків. Я, автор цієї п’єси “Дні Турбиних”, що був у Києві в часи гетьманщини й петлюрівщини, що бачив білогвардійців у Києві зсередини за кремовими фіранками, затверджую, що денщиків у Києві в той час. не можна було дістати на вагу золота “. Пропускаю розвиток цього мотиву в булгаковському виступі й переходжу до двох інших пунктів обвинувачення. “Про прислугу.

Мене довели до білого розжарення до жовтня місяцю. і не без участі критика Орлинского. А режисер мені говорить: “Даєш прислугу”. Я говорю: “Помилуйте, куди я її діну? Адже з моєї п’єси виламували при моїй власній участі величезні шматки, тому що п’єса не укладалася в розміри сцени й тому що останні трамваї йдуть о дванадцятій годині”. Нарешті, я, доведений до білого розжарення, написав фразу: “А де Анюта?” – “Анюта виїхала в село”.

Отож я хочу сказати, що це не анекдот. У мене є екземпляр п’єси, і в ньому ця фраза щодо прислуги є. Я особисто вважаю її історичної

Останнє. Про робітників і селян. Я особисто бачив і знаю інше тло, інші смаки.

Я бачив у цей страшний дев’ятнадцятий рік у Києві зовсім особливий, зовсім непередаваний і, думаю, мало відомий москвичам, особливий тлло, що критикові Орлинскому зовсім невідомий. Він, мабуть, саме не вловив смаку цієї епохи, а смак полягав у наступному. Якби сидіти в оточенні цієї влади Скоропадського, офіцерів, що бежали інтелігенції, то було би ясне той більшовицьке тло, та страшна сила, що з півночі насувалася на Київ і вибила відтіля скоропадчину. отут потрібно було дати тільки дві сили – петлюрівців і силу білогвардійців, які розраховували на Скоропадського, більше нічого, тому, коли. деякі бачать під маскою петлюрівців більшовиків, я із совершеннейшей відвертістю можу по совісті заявити, що я міг би великолепнейшим образом написати й більшовиків і їхнє зіткнення й все-таки п’єсу не вийшло б”.

Виступ драматурга був викладений у газеті в такий спосіб: “Але от і жадана “ізюминка” – слово просить автор “Днів Турбиних” Мих. Булгаков, так довго уклонявшийся від усяких виступів із приводу своєї п’єси. Публіку, однак, чекає розчарування.

Булгаков намагається отшутиться від своїх, критиків, але це виходить невдало”34.

Ніхто не переказав виступи на цьому диспуті ІІ. А. Маркова, що зовсім не жартував, а дуже серйозно, навіть із відтінком гіркого пафосу спробував виступити на захист п’єси й спектаклю. “Отут було найважливіше, що є стосовно до Художнього театру, – розкриття внутрішніх доль людини, і через цей хід, через внутрішнє розкриття людини, хід до епохи, хід до подій”. І далі, не менш істотне: “Виявилося, отут не було нічого, тільки одні дурні наміри. А те, що тут був цей хід до людини й через долю людини до епохи, цього мало?

А те, що тут виховано актора, що може передати таке внутрішнє тремтіння людини, хіба цього мало?” “Цим спектаклем, – підсумовував Марков, уповноважений, імовірно, Станіславським, – театр зробив такий внутрішній хід, такий внутрішній крок, що він ніколи не забуде”.

Виступ Маркова тільки підлило масла у вогонь. Поруч зі словом “булгаковщина” спробували навіть пустити у зворот поняття “марковщина”. У всякому разі, на травневій нараді при Агітпропі ЦК ВКП “ліві” обвинувачують Маркова як одного з натхненників “Днів Турбиних” і навіть зажадають, щоб його не друкували на сторінках “Правди”. Це нарада, як уже сказано, було важливим моментом у розвитку радянського театру 20-х років і в тім бої, що вів з “лівими” Луначарский.

Супротивники наркома виступили єдиним фронтом, Луначарский був змушений відступити в глухий захист під градом політичних обвинувачень, які були йому кинуті. Одним з основних козирів обвинувачення була підтримка наркомом мхатовского спектаклю

Насамперед “ліві” з порога відкинули розуміння Луначарским художнього процесу як чогось органічного, природного, нужденного в розумному керівництві й не потребуючому батозі й ціпка. Намальований наркомом характер руху, коли люди йдуть, “придивляючись до історії, оглядаючись назад”, обурював своєю невизначеністю. “На природних цвітіннях, так ще в такому кривому розрізі далеко не виїдеш. Потрібна акушерка”, – пропонував турботливий Б. Вакс.

Луначарский парирував фразою Маркса про недотепних акушерок, які намагаються зробити пологи на сьомому місяці. В. Плетньов висловився ще більш рішуче, ніж Б. Вакс: “Ми будемо вести класову боротьбу – і не будемо лякатися цього слова – громадянську війну в театрі”.

Для такої системи поглядів Станіславський залишався “ідеологом купецтва”. “Він де-юре нас визнав, а де-факто не визнав”, – містив один виступаючий. “Звичайно, усунути Немировича-Данченко відразу не можна”, – ремствував інший

“Ліві” одержали на нараді й різка відсіч. Луначарский змушений був сказати про “мосьок гавкаючих” і “мхатоедстве” як страхаючій, небезпечній театральній заразі

Атмосфера загострилася до межі. В. Блюма переривали з місця, не даючи йому говорити. “Садко” ображався: “Ви з таким пієтетом ставитеся до аполітичного Станіслав^-кому, чому ж ви не хочете більшовика вислухати?” Блюма слухати не хотіли, але слідом за ним виступили Л. Авербах, П. Новицкий, П. Керженцев, відповідальний працівник тодішнього МК І. Мандельштам і інші, набагато більше вмілі бійці, і продовжили атаку на Луначарского, на його політичну лінію в області театрального будівництва. Пафос виступів був гранично ясний: боротьба на знищення проти всіх тих, кого називали тоді “попутниками”. “Бий, а потім залучай”, “що з ними розмовляти”, або ще простіше: “Дозвольте вдарить!” – такими словами передасть Луначарский гасла своїх опонентів у заключному слові. “А тут зараз проти нас, нібито “правих”, сам Мандельштам виступає, обвинувачуючи нас чи ледве не в контрреволюції. Як ви не червоніли при цьому, товариші?”





Образ ідейного “сальто-мортале” у п’єсах Булгакова

Categories: Твори з літератури