Плюшкин Степан – п’ятий, і останній, з “черги” поміщиків, до яких Чичиков поводиться з пропозицією продати йому мертві душі. У своєрідній негативній ієрархії поміщицьких типів, виведених в поемі, цей скупий старий займає одночасно і самий нижній, і самий верхній ступінь. Його образ втілює повне омертвіння людської душі, майже повну погибель сильної і яскравої особи, без залишку поглиненою пристрастю скупості, – але саме тому здатною воскреснути і перетворитися. від сатири миттєво переходить до ліричного пафосу; захопившись влучністю народного слова, віддає хвалу російському розуму і як би переміщається з простору нравоописательного роману в простір епічної поеми “на кшталт “Іліади”.
Але чим ближче Чичиков до будинку П., тим тривожніше авторська інтонація; раптом – і нібито ні з того ні з сього – автор порівнює себя-ребенка з собою нинішнім, свою тодішню захопленість – з нинішньою “охололою” погляду. “Про моя юність! про моя свіжість”! Ясно, що цей пасаж в рівній мірі відноситься до автора – і до “помертвілого” героя, зустріч з яким чекає читача. І це мимовільне зближення “неприємного” персонажа з автором заздалегідь виводить образ П.
З того ряду “літературно-театральних” скупих, з оглядкою на яких він написаний, відрізняє і від скаредних персонажів крутійських романів, і від жадібних поміщиків нравоописательного епосу, і від Гарпагона з мольеровской комедії “Скупої” , зближуючи, навпаки, з Бароном з “Скупого лицаря” Пушкіна і бальзаковским Гобсеком.
Опис плюшкинского маєтку алегорично зображує запустіння – і одночасно “захаращення” його душі, яка “не у Бога багатіє”. В’їзд напівзруйнований – колоди вдавлюються, як фортепіанні клавіші; усюди особлива ветхість, дахи як решето; вікна заткнуті ганчір’ям. У Собакевича вони були забиті хоч би в цілях економії, а тут – виключно унаслідок “розрухи”. Із-за хат видно величезні поклажі залежаного хліба, схожого кольором на випалену цеглину.
Як у темному, “задзеркальному” світі, тут все безживне – навіть дві церкви, які повинні утворювати смисловий центр пейзажу. Одна з них, дерев’яна, спустіла; інша, кам’яна, уся порепалася. Трохи пізніше образ спорожнілого храму метафорично відгукнеться в словах П., що жалкує, що священик не скаже “слова” проти загального сріблолюбства: “Проти слова-то Божа не встоїш”!
Панський будинок, “цей дивний замок”, розташований посеред капустяного городу.
“Плюшкинское” простір неможливо охопити єдиним поглядом, воно немов розпадається на деталі і фрагменти – то одна частина відкриється погляду Чичикова, то інша; навіть будинок – місцями в один поверх, місцями в два. Симетрія, цілісність, рівновага почали зникати вже в описі маєтку Собакевича; тут цей “процес” йде вшир і углиб. У усьому цьому відбивається “сегментарность” свідомість хазяїна, який забув про головне і зосередився на третьоступінному.
Він давно вже не знає, скільки, де і чого робиться в його великому і занапащеному господарстві, – та зате стежить за рівнем старої наливки в карафці: чи не випив хто-небудь.
Запустіння “пішло на користь” одному лише плюшкинскому саду, який, починаючись біля панського будинку, пропадає в полі. Усе інше загинуло, змертвіло, як в готичному романі, про який нагадує порівняння плюшкинского удома із замком. Це як би Ноїв ковчег, усередині якого стався потоп.
Ветхість його світу схожа на ветхість “допотопного” світу, загиблого від пристрастей. А сам П. – це “прабатько” Ной, що не відбувся, з дбайливого хазяїна що звироднів в скнару і втратив яку б то не було визначеність вигляду і положення.
Зустрівши П. по дорозі до будинку, Чичиков не може зрозуміти, хто перед ним – баба або мужик, ключник або ключниця, “рідко бриюча бороду”? Дізнавшись, що ця “ключниця” і є багатий поміщик, власник 1000 душ, Чичиков двадцять хвилин не може вийти із заціпеніння. Портрет П.
Теж вказує на повне “випадання” героя з образу багатого поміщика. Але усе це не заради “викриття”, а лише заради того, щоб нагадати про норму “мудрої скупості”, з якою П. трагічно розлучився і до якої все ще може повернутися.
Раніше, до “падіння”, погляд П., як працелюбний павук, “бігав клопітливо, але розторопно, по усіх кінцях своєї господарської павутини”; тепер павук обплітає маятник годинника, що зупинився. Навіть срібний кишеньковий годинник, який П. збирається подарувати, – та так і не дарує – Чичикову у вдячність за “позбавлення” від мертвих душ, і ті “зіпсовані”. Про час, що пішов, нагадує і зубочистка, якою хазяїн, можливо, колупав в зубах ще до нашестя французів.
Здається, що, описавши круг, оповідання повернулося в точку, з якої почалося, – перший з “чичиковских” поміщиків, Манілов, так само живе поза часом, як і останній з них, П. Але часу у світі Манілова немає і ніколи не було; він нічого не втратив – йому нічого і повертати. П. мав усе. Це єдиний, окрім самого Чичикова, герой поеми, у якого є біографія, є минуле; без минулого може обійтися сьогодення, але без минулого немає шляху в майбутнє.
До смерті дружини П. був дбайливим, досвідченим поміщиком; у дочок і сина були учитель-француз і мадам; проте після цього у П. розвинувся “комплекс” вдівця, він став підозріліший і скупіший. Наступний крок убік від визначеної йому Богом життєвої дороги він зробив після таємної втечі старшої дочки, Олександри Степанівни, з штабс-ротмистром і самовільного визначення сина у військову службу. Молодша дочка померла; син програвся в карти; душа П. зробилася жорстоким остаточно; “вовчий голод скупості” опанував його.
Повернення “блудної дочки”, чиє життя з штабс-ротмистром виявилося не особливо ситним, примиряє П. з нею, але не позбавляє від погибельної жадності. Погравши з онуком, П. нічого Олександрі Степанівні не дав, а подарований нею в другий приїзд паску він засушив і тепер намагається почастувати цим сухарем Чичикова. , П. роздумує, хто б міг від його імені завірити її в місті, і згадує, що Голова був його шкільним товаришем. І цей спогад несподівано пожвавлює героя: “…на цьому дерев’яному обличчі виразилося бліде відображення почуття”. Природно, це випадковий і миттєвий проблиск життя.
Тому, коли Чичиков, не лише придбавши 120 мертвих душ, але і купивши збіглих по 27 коп. за душу, виїжджає від П., автор описує присмерковий пейзаж, в якому тінь зі світлом “перемішалася абсолютно”, – як в нещасній душі П.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)Характеристика образу Плюшкіна Степана
- Проблема вождя і народу в поемі Івана Франка “Мойсей”
- Проблема бездуховності людини, засліпленої прагненням до наживи
Categories: Шкільні твори