Інколи, читаючи Поезію Л. Костенко “Пастораль XX століття”, виникає питання, чому поетеса обрала саме таку назву для вірша? Адже, як відомо, жанр пасторалі, тобто ідилічної картини життя сільської людини У її гармонійних зв язках з навколишнім світом, був поширений у XІV-XVІІІ століттях. Тому не можна не звернути увагу й на суттєве уточнення поетеси – пастораль саме XX століття. Уже в назві авторка акцентує увагу на своєрідному парадоксі, антитезі заголовка твору і його змісту.
Замість ідилії, розгортається, як спалах, несподіване, болюче, трагічне відлуння найстрашнішого лиха минулого століття – війни, яка не обминула жодну родину. Йдеться справді про сільських пастушків Павла, Сашка, Степана, яким рости, мужніти, зустрічати світанки з коханою дівчиною, стати справжніми господарями па землі. Але цю узвичаєну, органічну, як сама природа, “схему” життя ламає війна, вірніше її далеке відлуння – залишена в полі граната.
Стався вибух, убитих хлопчаків несуть з поля. І як завершений акорд цієї трагедії звучить розпачливий крик матері:
– Хоч личко йото покажіть! Личка вже не було…
Ліна Костенко – не сторонній спостерігач, вона сама гостро переживає непоправність втрати, кожним нервом відчуває бездонний материнський відчай.
Як їх зносили з поля! Набрякли від крові рядна.
Немає більшої кари для матері, як смерть рідної її серцю дитини! Це Божа кара, вирок, коли життя поступається смерті! Це не справедливо, коли старі ховають молодих. У цьому є щось неприродне. Поетеса використовує прийом антитези, щоб підсилити трагізм події. І несли їх, убитих, діди, яким “не хотілось жить”.
Молодість протиставлялась старості, а життя – смерті. Природа, наче жива істота, теж сумує за хлопцями, за ЇХ загубленими життями: коли їх зносили, “навіть сонце упало ниць”, “а степами будуть груди пекти ті залишені в полі гранати”. Найбільше горе матері – втрату дитини, поетеса перелаз через згадку про Арі-адну. Вона, за давньогрецьким міфом, допомогла а фінському юнаку Тесею вибратися з лабіринтів напівбика Мінотавра. Аріадна дала коханому клубок ниток, який і вказав вихід.
З того часу “ниткою Аріадни” називають рятівний засіб виходу з дуже скрутного стайовища. Ліна Костенко трансформує міф, сп і вставляючи ситуацію, в яку потрапили матері загиблих хлопців. Тому така безнадія і розпач звучать у рядках її поезії:
І ніяка в житті Аріадна вже не виведе з горя отих матерів.
Бо призначення жінки в цьому складному, суперечливому світі народжувати дітей, продовжувати рід. Розчісувати курчаві чубчики синам, заплітати косички з різнокольоровими бантиками дочкам. Чекати онуків, правнуків, знати, що на них чекає тиха старість у багатолюдному родинному колі.
Жінка народжує дітей у будь-яких ситуаціях: чи то війна або мир, чи то горі або радість. Так сталося і в поезії Ліни Костенко:
…А одна розродилась, і стала ушосте – мати. А один був живий. Він умер наступного дня.
Поетеса утверджує вічний колообіг життя, незнищенність усього сущого, йог оновлення, розвиток. Зв’язок часів і поколінь неможливо перервати. Самій Л. Костенко дуже близькі події, пов’язані з війною, бо вона пережила лихоліття війни, тому й відкрито стверджує:
Ø Мій перший вірш написаний в окопі на тій сипкій од вибухів стіні, коли згубило зорі в гороскопі моє дитинство, вбите на війні.
І таких, вбитих війною, молодих хлопців та дівчат було дуже багато. Але вони; вірили, що все погане минеться. Настане мирний час, а з, ним – кохання, сенс життя і віра!
(1 votes, average: 5,00 out of 5)Страшним відгомін війни, Сіль материнського серця у поезії Л. Костенко “Пастораль XX століття”
- Марко Вовчок – видатна українська письменниця
- Образ актора в романтичній поемі “Паломництво Чайльд Гарольда”
Categories: Твори з літератури