Протест проти війни у творчості письменників XX століття

Протест проти війни у творчості письменників XX століття Письменники різних країн у своїх творах засуджували кровопролиття, виступали проти знищення людей, намагалися довести, що війна – це трагедія як для переможених, так і для переможців. Хемінгуей, Ремарк показують трагедію “маленької людини”, яка пройшла бойовими дорогами і залишилась, духовно скаліченою.

Тільки-но вони встигли у своїх творах описати трагедію “втраченого покоління”, як у світі вже почалася підготовка до наступної бійні – до Другої світової війни. Ремарк

пише свій роман саме у розпал отруєння мас фашистської бацилою. Його герої так і не знайшли свого місця у післявоєнному житті. “Що з них візьмеш? – втрачене покоління”, – так сказав про подібних людей колись власник гаража у Франції. Фраза виявилася влучною, але жити від цього легше не стало і уроків з жорстокого людиновбивчого дійства “надлюди” не винесли. “Надлюди” завжди чомусь забувають, що у цьому слові головною є не перша, а друга його частина – “люди”!

Вони хочуть бути “над”, “зверх”, хочуть мати більше, хочуть мати все. А хто для них люди? З усього видно, що люди для них – це лише засіб досягнення власних амбіцій, це шахові фігурки, які можна переставляти куди завгодно, а можна й просто викинути.

Генріх Белль так само, як і Ремарк, як Хемінгуей, також пройшов війну, він бачив її на власні очі і знав, як працює людиновбивча машина. “Мерців нагору, а решту сюди!” – з такої фрази розпочинається оповідання Белля. Навіть “мерці – мають якусь більш-менш власну назву, а до живих ставлення гірше – вони просто “решта”. Юнак, який три місяці тому закінчив гімназію, повертається сюди у вигляді “решти”. Він поранений, він втратив дві руки і ногу, він став інвалідом, бо він, як і колишні спартанці, що загинули, просто виконував наказ.

Цей хлопець був такий, як багато хто з нас. Він бігав коридорами своєї гімназії, дряпав якісь написи на стінах, не вмів виконати завдання, яке дав йому вчитель, на перервах бігав курити, щоб його ніхто не бачив… Я дивлюсь на своїх однокласників, на моїх друзів і жахаюсь: якщо раптом і нам випаде на долю це страшне слово “війна”?

Сьогодні ми сміємося, думаємо тільки про все найкраще і раптом… Що чекає на цього юнака, чи захоче він жити, якщо залишиться живим? Його скалічила війна, але ж не просто війна, а Хтось, хто дав команду до війни, до людинознищення. І це знищення було завчасно сплановане, підведене під гарну систему виховання – через античну культуру. Безцінна античність і свавілля фашизму в гімназії були поставлені в один ряд – і те, і інше мало викликати захоплення. Г. Белль не описує війни в її “військовому обличчі”.

Він, хоча і був на війні, не любить змальовувати батальних сцен, він показує людину, яка залишається травмована не тільки фізично, а й духовно. “Молока!” – просять спраглі губи юнака. Усе дитинство повернулося до нього в одну мить, але вже не поверне він себе колишнього. Виконуючи наказ, він втратив себе, він навіть не може придумати, який напис мав би бути на меморіальній дошці: “Він поліг за…” За що?

За кого? Для чого? Хлопця відправили вбивати, загарбувати чужі країни, красти чужі долі, відчувати себе героєм. І що?

Отримав він щастя? Що тепер йому до цілого світу, до улюбленого німцями Гітлера, до цих класичних зразків нації, якщо він більше не зможе жити, і якщо поліг він ні за що – “поліг за…” Фраза на дошці залишилась недописаною.

Так само недописаною, недожитою є доля хлопця. Вона обірвалася, бо хтось дав наказ… Хочеться крикнути усім, хто так і не вгомонився з війнами, убивствами:

Люди, будьте людьми! Не вбивайте себе і інших. Виступають мільйони з пітьми, Їх ви вбили!

Не треба більше!



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Протест проти війни у творчості письменників XX століття

Categories: Твори з літератури