СТРАШНА ПОМСТА Повість Чаклун – герой, що з’єднав у собі негативні риси всіх негативних персонажів циклу “Вечорів”. Чаклун – перша гоголівська спроба зобразити Антихриста. У цій спробі Гоголь опирався на новелістичний досвід німецьких романтиків і їхніх російських епігонів “Замок ейзен”, 1827).
У фіналі повести образ К. одержує “міфологічне” тлумачення в дусі все того ж Л. Тику і народної космогонії сектантів-богумилов; “німецький” образ головного героя-лиходія уплетений у стилістичний візерунок українського пісенного фольклору.
Щось сумнівне є присутнім у вигляді К. споконвічно. Після довгого років мандрівок повернувшись звідти, “де й церков ні”, він живе в сім’ї дочки Катерини і її чоловіка-запорожця Данили Бурульбаша. Бродяжництво – знак безрідності; без-родность – атрибут демонізму К. курить заморську колиску, не їсть галушок, свинини, воліє їм “жидівську локшину”.
Те, що він не п’є Горелки, остаточно переконує Бурульбаша, що тесть, “здається, і в Христа не вірує”.
ДО. , при живому чоловіку, намагається керувати дочкою – і навіть намагається вбити зятя на двобої; коли цілує Катерину, дивним блиском горять його ока. Натяк на інцест, беззаконну пристрасть батька до дочки, прозорий; остаточно він проясняється в кошмарному сні Катерини. Їй сниться, що батько і є той самий козак-перевертень, якого вони із чоловіком бачили на київському весіллі осавула Горобца : коли молодих благословляли іконами від схимника старця Варфоломія, що мають особливу “захисну силу”, у цього козака ніс виріс на сторону, очі замість карі сталі зеленими, губи посиніли, як у чорта, а сам він з молодого перетворив у старого, так що все в жаху закричали: К. знову повернувся! У сні ДО.
Намагається спокусити Катерину: “Ти подивися на мене, я гарний Я буду тобі славним чоловіком…” Експозиція завершена: сюжет зав’язаний. Але, виявляється, Катерина, пробудившись, пам’ятає далеко не все, що бачила її душу в царстві сну.
Наступною ніччю пан Данило прокрадається в стародавній замок на темній стороні Дніпра, де ляхи збираються будувати міцність на шляху запорожців; крізь вікно він бачить батька-чаклуна, що міняє свій вигляд, точнісінько як міняв його “київський” козак-перевертень На К. дивовижна шапка з “грамотою не на польському й не російському” ; у кімнаті літають нетопири, замість образів на стінах – “страшні особи”. Крізь прозорі шари “астрального” світла проходить фігура, біла, як хмара, – це душу сплячої Катерини. Данило довідається те, що не зможе згадати його дружина після пробудження: батько ніколи зарізав її матір; Катериной він намагається “замістити” убиту дружину Ранком Бурульбаш із жахом говорить Катерине, що через неї поріднився з антихристовим плем’ям; на жаль, він правий, але ще не догадується, яку ціну прийде заплатити за це споріднення.
Сюжет про К. рухається до своєї кульмінації. По закінченні, часі батько-антихрист виявляється в темниці, у ланцюгах; за таємну змову з католиками його чекає казан з киплячою водою або здирання шкіри. Колдовские чари неспроможні проти стін, вибудуваних ніколи “святим схимником”.
Але Катерина, піддавшись брехливим угодам К. , випускає батька з темниці. І хоча Данило Бурульбаш вирішує, що чарівник сам вислизнув з ланцюгів, “ідеологічна зрада” дружини чоловікові вже відбулася; хоча батько й не одержує влади над тілом дочки, його влада над її душою пересилює чоловікову владу. А виходить, якесь безтілесне “антихристово” володіння її волею все-таки відбувається Помилкова кульмінація передвіщає швидку розв’язку сюжетної лінії Бурульбаша.
Пускай батько й не заміщає його на подружнім ложі, але зате “витісняє” його з життя. “Відступництво” Катерини вносить псування в запорізький мир, порушує його внутрішня єдність: на Україні більше немає порядку, ні “голови”; Данило, що давно вже передчуває близька смерть, гине в битві з ляхами. Однак і К. не може тріумфувати перемогу: тризна, що роблять козаки над Бурульбашем, як би відновлює втрачене була єдність.
Жертовною кров’ю чоловіка змивається гріх дружини – і крізь хмари на “антихриста” дивиться вже дивовижний лик “чудової голови”. Загадка цього образа роз’ясниться вепилоге. Поки ж К. намагається довершити почата злочинницька справа; є в снах Катерине, разом з дитиною перебравшейся в Київ, до осавула Горобцу; К. загрожує дочки вбити її сина, якщо не вийде за батька заміж – і зрештою вбиває безневинне дитя.
Така друга кульмінація. “Наполегливість” К. пояснюється не стільки його гріховним любострастием, скільки глобальної “антихристової” метою: до кінця заволодівши дочкою, містично зруйнувати природні зв’язки, що панують у світі. Зруйнувавши їх, можна до кінця погубити й без того ослаблене козаче братерство, православне воїнство; тому що покуда Україна тримає оборону від “ляхів” – зло не може тріумфувати на землі Але чим ближче К. до поставленої мети, тим ближче він і до власної погибелі. Знову на сторінках повести виникає загадковий “внесюжетний” образ: вершник-богатир нелюдського росту, що скакає в Карпати на вороному коні й, що засипає на вершині гори.
Цей образ виливає незрозумілу поки погрозу для ДО. , що під видом “брата Копря-На” у червоному жупані, що нагадує про “червону світку” чорта в “Сорочинской ярмарку”, є в Київ, до збожеволілої Катерине, щоб обманом відвезти її. Але божевілля лише загострює духовну чуйність дочки; її душу, що діє відтепер крім її розуму, пізнає свого мучителя; кров чоловіка й сина остаточно викупає злочинну слабість Катерини; цілісність миру відновлена; пришестя антихриста поки не відбулося.
К. приречений; у момент другої кульмінації його сюжетна лінія проходить стадію розв’язки. Тепер К. ніщо не допоможе; навіть убивство “святого схимника”, що відмовився отмаливать душу страшного грішника, виглядає скоріше жестом розпачу, чим знаком всесилля Куди б К. не направив коня, він скакає в одному-единст-венному напрямку: до карпатських гір, де чекає його Великий Вершник, щоб убити й кинути тілесно ожилу душу в прірву, де зуби мерців вічно будуть гризти К. К. умирає “умить” і отут же відкриває після смерті очі, не воскреючи при цьому. Те ж відбувається й із сюжетом повести: він завершується, вичерпує себе, і відразу триває далі.
Цей “ожилий сюжет” нарешті-те розшифровує міфологічне підгрунтя легендарних подій; стає зрозуміла й причина ненависті “антихриста” до православного братерства, заєдності, і патологічний потяг до дочки. К. – останній чоловік у роді, початок якому поклав Іуда-Петро, що змінив великому побратимству із заздрості до слави й Ивана, що вбив, з яким у них було “всі навпіл”. За це Іван випросив у Бога, щоб останній у роді Петро був такий лиходій, якого ще не бувало на світі, і щоб він, Іван, кинув цього лиходія в прірву, де мерці гризуть один одного, і веселився, дивлячись на нього борошна Бог погоджується, але “прирікає” Івана сидіти “вічно на коні своєму”, насолоджуючись страшною помстою, але не маючи царства небесного. Зло покарано; добро не тріумфує. Герої міфу, що вінчає легенду про К., “стародавнє минуле” – таке жанрове визначення було дано повісті при першій публікації, – зв’язують воєдино апокрифічну версію біблійного сюжету про Каїна й Авеля з богумильской космогонією, у якій апостол Петро часто ототожнюється з Іудою, а апостол Іоанн Богослов – із самим Богом.
Все це накладено на тло німецької романтичної традиції, від “Розбійників” Шиллера до новели Л. Тику “Пиетро Апоне”. У цьому міфологічному “відростку” сюжету К. з головного героя миттєво перетворюється в другорядного персонажа, непрямого учасника сюжету, у якого немає й не може бути розв’язки
(1 votes, average: 5,00 out of 5)Страшна помста характеристика образа Чаклун
Categories: Твори з літератури