Романтичний ідеал національного визволення та свободи у ранній ліриці Павла Тичини

Павло Тичина прийшов у літературу зовсім юним і приніс своє радісне світовідчуття, що вибухнуло в ній раптово “Сонячними кларнетами”. Поява цієї збірки розцінювалася тоді як справжня революція в українській поезії. Вона вийшла з тісних рамок традиційної поетики, несла в собі свіжу образність, пошуки цікавих форм. Її автор був тоді сповнений надій, щасливого передчуття близької всеочисної грози. Він вірив у революцію зі всім шалом юності, і тому сприймав її спрагло, з відкритою навстіж душею, як провісницю визволення, того духовного розкріпачення народу, про яке так мріяв.

Проте дуже скоро в осяйний світ цих радісних мотивів та настроїв вкраплюються вірші, що містять сумні пророцтва щодо новітньої революційної епохи: Одчиняйте двері – Наречена йде! Одчиняйте двері! – Голуба блакить. Очі, серце і хорали Стали.

Ждуть. Одчинились двері – Горобина ніч! Одчинились двері – Всі шляхи в крові! Незриданними сльозами, Тьмами.

Дощ. Але “Золотий гомін” волелюбних прагнень до якогось часу приглушує ці страшні поетові пророцтва. Тим життєствердним гомоном повниться небо над Києвом, у ньому вчувається відгук тих прадавніх часів, коли покоління наших пращурів освячували землю кров’ю – за волю. Із сивої-сивої Давнини причалюють Човни золотії… Причалюють і до пам’яті, і до “золотого гомону”, і до дзвонів Лаври та Софії, що звіщали – так бачилося поетові – про добу Свободи.

Тичина силою свого поетичного таланту сплавляє в єдине “Я – дужий народ, я моло – дий” усі віковічні змагання українців за омріяну волю, усі священні пориви і злети народного духу: …Над сивоусими небесними ланами Час проходить, Час засіває. Падають Зерна Кришталевої музики. З глибин Вічності падають зерна.

В душу. І там, в озері душі, Над яким у недосяжній високості в’ються голуби-тремтіння, Там, У повнозвучнім озері акордами розцвітають, Натхненними, як очі предків! Але романтичний ідеал визволення дедалі частіше губився в подальшій поезії Тичини, бо дійсність щоразу свавільніше суперечила цьому ідеалові і унеможливлювала його втілення в життя. У звучанні кларнетів безповоротно гасне “сонячність”: Не місяць, і не зорі, Як страшно!.. Людське серце І дніти мов не дніло.

До краю обідніло. А в поетичній збірці “Замість сонетів і октав” вже не просто нема місця для радісних сподівань на народну волю, на прийдешній день української нації, ніким не гнобленої та не зневаженої, – там поет зі сміливою відвертістю говорить про те, як потоплено і поховано романтичні ідеали його юності: Місто в мальованих плакатах: людина людину коле. Читаємо списки розстріляних і дивуємось, що на провінції погроми.

Жахливу дійсність змальовують поетові “Антистрофи”, вірші “Загримало в двері прикладом”, “Замість сонетів і октав”, “Терор” та інші. Тичині стає зрозуміло: революція захлинулася в крові, і отже – це ще не край українській битві за волю. І хоч надломлена цим гірким відкриттям поетова Муза зрадила омріяному ідеалові народного визволення, і Тичина відбував до кінця життя літературну “панщину”, проте в скарбниці народного духу лишиться поезія не того Тичини, якого, за словами В. Стуса, доба “заправила… на роль блазня”, а того, який був пристрасним митцем, що в зеніті свого таланту гартував народне прагнення до свободи: …о, я чую, я знаю. Під регіт і бурю, під грім од повстань од всіх своїх нервів у степ посилаю – поете, устань! Чорнозем підвівся і дивиться в вічі, і кривить обличчя в кривавий свій сміх.

Поете, любити свій край не є злочин, коли це для всіх!





Романтичний ідеал національного визволення та свободи у ранній ліриці Павла Тичини

Categories: Шкільні твори