Проблема “нерівності душ” у романі Ліни Костенко “Маруся Чурай”

Проблема “нерівності душ” у романі реалізується за допомогою образів Марусі й Гриця. Незвичайність любовного сюжету у романі випливає із незвичайності самої Марусі Чурай. У її глибокій натурі живе дуже сильне максималістське начало, вона керується принципом: “Все – або нічого”. Грицева мати каже про Марусине серце, що воно “горде і трудне”.

Трудне – бо не визнає компромісів, відкидає напівпочуття, мучиться самотою, вимагаючи справжності й повноти в усьому. Але нещастя Марусі в тому, що її “горде і трудне” серце,

не питаючи розуму, вибрало саме Гриця Бобренка. Марусина любов зустрілася з роздвоєною, розчахнутою душею Гриця Бобренка. Так з’являється у романі Ліни Костенко драма “нерівня душ” – поетично-прозаїчної, в якій зникають, гинуть зачатки чогось високого і справжнього, того, що змушувало Марусю думати про козака Гриця Бобренка як про лицаря. Осмислюючи у в’язниці свою трудну любов, Маруся Чурай знаходить точні слова, які пояснюють колізію двох нерівновеликих сердець:

Моя любов чолом сягала неба, А Гриць ходив ногами по землі.

Любов Івана Іскри до Марусі немовби відтінює любов Гриця. Однієї хвилини “пекучого розуміння” Маруся прийшла до думки про “нерівність душ” – своєї та Гриця. Іван же був їй рівнею1, бо, як ніхто інший, розумів і цінував винят ковість її особистості. Він аристократ не лише за походженням, а й аристократ духу. І якщо Маруся піднімала до себе, ошляхетню – вала Гриця, то з Іваном склалася зовсім інша ситуація – їй самій багато в чому треба було підніматися до нього. Іванова промова на захист Марусі засвідчила рідкісну глибину і масштабність його мислення – він дуже точно розумів при значення талановитого митця, його вагу для суспільства, і цим різко виділився з-поміж інших:

Ця дівчина не просто так, Маруся. Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа.

Коли в похід виходила батава,- її піснями плакала Полтава. Що нам було потрібно на війні? Шаблі, знаменаі її лісні., З огляду на свою неординарність Іван почуває себе дещо чужим у полтавському середовищі: Я, може, божевільним тут здаюся. Ми з вами люди різного коша, – заявляє він усім присутнім на суді, що чинився над Марусею. І нічого дивного немає в тому, що Івана недолюблювали всілякі посередності, і у тому числі й Гриць:

А Гриць, було, і сердиться, й зітхає. Він, – каже, – хитрий, – каже, – потайний. В нас на кутку його не люблять наші.

Шляхетний дуже і чолом не б’є. Він, – каже, – гордий. З ним не звариш каші. Він і мовчить, бо дума щось своє. Маруся на підсвідомому рівні захищається від Івана Іскри, його гострого розуму та могутнього почуття:

Та ще й в очах таке щось незбагненне, Що в мене часом думка промайне: Чи, може, він щось має проти мене, Чи, може, він ненавидить мене?

То й хай собі. Мовчанки яе порушу. Вже й уникаю. А зустріну де – Так наче вдарить блискавкою в душу

І знов спокійно очі відведе. Стосунки Марусі та Івана Іскри – одна з найпрекрасніших сторінок не тільки роману, а й усієї української літератури. їх складають картини суду над Марусею, його шаленого лету на коні до Богдана Хмельницького за помилувальним універсалом

На велику повагу до Івана з боку самого гетьмана вказує наступна цитата: Іване, Іскро, – Хмельницький підвівся з-за столу. – Дяка Полтаві, прислала такого гінця. Щось мало статись, твоєї печалі достойне? – Іскра промовив: – Полтава карає співця. Завдяки наполегливості Іскри Маруся була врятована від фізичної страти, та чи можна людину врятувати від страти душевної, коли вона сама є власним катом. Виправдання Марусі стало для неї найбільшою карою: у думках вона вже померла, вона більше не взмозі відповідати на почуття, про що свідчить картина відвідин Іскрою згасаючої Марусі: І я тоді любив тебе до болю.

А вже тепер, Марусю, й поготів.

Дозволь мені лишитися з тобою. Отак як є. Без змови і сватів. У церкву підем.

Піп нас обвінчає. Весілля справим. Пушкаря позвем. Як не полюбиш, в мене вистачає На двох любові.

Якось проживем. Художньо-смислове наповнення цієї лінії складає філософія взаємного пошуку та поступового зближення двох по суті різних і водночас близьких людей, народжених одне для одного:

Ми з нею рідні, ми одного кореня. Мабуть один лелека нас приніс. Батьки у нас безстрашні й невпокорені І матері посивіли од сліз. Ми з нею діти однії печалі.

Себе читаю у її очах.

Проте ці душі фатально розділені, внаслідок впливу багатьох обставин, як є розділеною сутність жіночого та чоловічого начал, як його нерозділена любов. І все-таки Маруся наблизилася до Івана. Для цього їй прийшлося пройти че рез пекельно пережиту зраду, через потрясіння суду, через подорож “від Лубен до Києва”, яка розширила її світорозуміння.

Хвилюючою є її останні зустрічі з Іваном. Марусине життя згасає. Іван це розуміє. Проте його любов є настільки сильною, що він пропонує важко хворій Марусі стати його дружиною:

Як не полюбиш, в мене вистачає На двох любові. Якось проживем. Маруся рішуче відхиляє цю жертовну пропозицію Івана:

Мене, Іване, – отаку понівечену? Мене, Іване, – отаку гірку? Хай Бог пошле тобі хорошу дівчину, Ще будеш ти щасливий на віку. На тому досить. І кінець розмові.

Не треба й говорити нам про те. Моє життя – руйновище любові, Де вже ніякий цвіт не процвіте.

Ця розмова Марусі та Івана є розмовою двох рівних, навіть близьких людей – розмовою друзів, що глибоко поважають один одного. Останнє прощання з Іваном, який вирушив у військовий похід, викликало у Марусі велику тугу – вона відчула, що втрачає по-справжньому близьку людину: Не знала я, що сум такий огорне. Вмирати буду – пом’яну добром.

Кирея з вильотами чорна В останній раз майнула за бугром. Тільки хвороба і смерть Марусі зупинили процес зародження в ній нової, по-справжньому великої і щасливої любові.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)


Проблема “нерівності душ” у романі Ліни Костенко “Маруся Чурай”

Categories: Твори з літератури