Про перехресні стежки інтелігенції

Про перехресні стежки інтелігенції 1900 року І. Франко опублікував повість “Перехресні стежки”. Саме в ці роки він розгорнув боротьбу за реалістичну і народну літературу, за реалізацію її мети – служіння інтересам народу. Література повинна порвати із схоластичністю і шукати нових доріг, більш природних і відповідних самому життю. Саме таким новатором і став І. Франко в ідейному змісті твору. Він не ідеалізує сільське життя, а показує страждання, голод, нові форми експлуатації галицького селянина.

З такою ж увагою і критичністю письменник зображує інші верстви населення – безпросвітні злидні народу, знехтування, голод, самогуб ство, звірячу грубість, з якими доводилось зустрічатись у житті. Саме ці проблеми стають визначними у повістях і романах в період 90-х – перших років XX ст. Повість “Перехресні стежки” – соціально-викривальний твір, в якому автор намагається художньо вирішити проблеми служіння демократичної інтелігенції своєму знедоленому народові. Проблематика повісті надзвичайно широка. Це проблеми добра і зла, особистості і народу, бідності і

багатства, людської гідності і духовної ницості, людини і закону.

Сюжет твору розгортається двома лініями. Перша – це показ важкого життя зубожілого галицького селянства; друга – зображення громадської діяльності адвоката Євгенія Рафаловича, який постає носієм головної проблеми твору. Він пробуджує свідомі почуття солідарності у селян, шукає поліпшення долі народу, невтомно викриває державну бюрократію тощо. Євгеній користується в житті девізом: “Хто то вкаже тобі дорогу, хто підведе тебе, мій бідний народе?” Зустріч головного героя “Перехресних стежок” – “мужичого” адвоката Рафаловича – з Регіною, жінкою, яка уособлювала його молодечий ідеал, а тепер виявилася його блідою копією, зустріч зі своїм минулим в образі Стальського, цієї “скотини в людській подобі”, і, зрештою, зустріч з селянином, який заблукав недалеко від свого села в молодому сосновому лісі, де “ні стежки, ні прикмети жодної” – це перехресні стежки життєвого й історичного випробування радикальної інтелігенції та її розвитку. Франко ідеологічно й символічно підсумував цей шлях як випробування “серед шляху між минулим і будущим видінням”.

Цей перехід до свідомого нового життя він намагався аналізувати в повісті “Не спитавши броду”, однак внутрішня колізія характеру лишалася ще не розкритою і письменник повертається до неї у романі “Лель і Полель”. Серед соціальних контрастів праці та вбозтва, світла і темряви, віри і безвір’я “закручуваних” суспільною машиною і викривлення хворобливою суб’єктивістською свідомістю кінця століття, формується нова революційна свідомість, позбавлена минулої роздвоєності. Таким чином, на рубежі двох віків як надбання XІX ст.

Франко підносить революційний демократичний ідеал активної особистості. В образі Євгенія Рафаловича показано діяча радикальної партії Галичини того періоду, коли вона розгорнула роботу по селах і на яку письменник покладав великі надії. В образі селянина Демка Горішнього, який заблукав у лісі, Франко розкриває долю свого народу, що не знає куди йому йти.

В цьому вболіванні за народну долю – весь пафос повісті “Перехресні стежки”.





Про перехресні стежки інтелігенції

Categories: Твори з літератури