Коли читаєш новелу Михайла Коцюбинського “Intermezzo”, весь час вiдчуваєш незрозумiле хвилювання i тривогу. Для мене це було незвичним i дивним до того часу, поки я не зрозумiв: моє серце вiдгукується на щиру вiдвертiсть самого автора, який через показ душевного стану лiричного героя дiлиться зi мною своїми роздумами, ваганнями, поглядами. У такий спосiб, на мою думку, письменник, розкриваючи внутрiшнiй свiт свого героя, проголошує власне полiтичне й естетичне кредо.
Я розумiю, що було б помилкою однозначно ототожнювати Коцюбинського з його героєм, та творча бiографiя i дiяльнiсть талановитого i визначного письменника дає на це певнi пiдстави.
Автор не називає нi соцiального стану лiричного героя, нi його професiї. Йдеться про людину, яку втомило мiсто з усiєю складнiстю i багатограннiстю його життя, його проблем i яка прагне iнтермецо – короткого перепочинку: “Я утомився. Мене втомили люди. Менi докучило бути заїздом, де вiчно товчуться отi створiння, кричать, метушать i смiтять.
Повiдчиняти вiкна! Провiтрить оселю! Викинуть разом iз смiттям i тих, що смiтять.
Нехай увiйдуть у хату чистота i спокiй”.
“Чистота i спокiй” – ось що зараз, на цьому етапi життєвої втоми i зневiри, найважливiше для героя. Коцюбинський зримо, виразно змальовує стан свого персонажа, неначе говорить про власнi почуття, але менi не вiриться, що герой бiжить вiд людей, бо я розумiю, що передi мною сильна i урiвноважена людина, яка здатна любити природу, а значить, – у першу чергу людей. Просто накопичення проблем, болю вiд людського горя, нерозв’язаних суперечностей морально виснажили його вразливу душу, напружили його нерви i цей перепочинок був, може, єдиним правильним засобом, щоб навести лад у своїй душi, зiбрати сили для подальшого гiдного життя.
Життя, в якому герой з об’єктивних обставин у вiдповiдний момент мусить взяти на себе тягар вiдповiдальностi за народ, вказувати йому соцiальнi й полiтичнi орiєнтири.
Та спочатку необхiдно вiдновити душу i сили. Коцюбинський стверджує, що людина – це дитя природи, тому тiльки мати-природа може вилiкувати свою стомлену й виснажену дитину. Це чудо вiдродження людини у лонi природи майстерно змальовано у “Intermezzo”: прогулянки в поле, споглядання загадкового i чарiвного пейзажу вiдновлюють сили митця, його душа сповнюється оптимiзмом i радiстю змiн.
Вiн натхненно звертається до Сонця, що не тiльки полiпшує настрiй героя, а й переповнює все єство, надає iншого сенсу його життю: “Сонце, бажаний гiсть, – i коли ти вiдходиш, я хапаюсь за тебе”.
Природа, її краса i гармонiя вiдроджує в душi iнтелiгента-революцiонера потребу у спiлкуваннi з людиною, прагнення словом i дiлом допомагати їй, зарадити її горю. Рефрен “говори, говори!” пiдсилює неспокiй в душi лiричного героя пiсля монологу бiдного селянина. Ця небайдужа душа виповнюється людським горем, вибухає гнiвом, сповнюється ненавистю до гнобителiв i бажанням захистити знедолених людей, стати на шлях революцiйної боротьби.
I ось ми вже бачимо не надломленого, зневiреного i роздратованого iнтелiгента, що постав перед нами на початку новели, а сповненого безкомпромiсної рiшучостi героя-борця.
Своє мiсце у праведнiй боротьбi вiн бачить у перших лавах, тому нам так зрозумiлi життєвi iдеали, його полiтичне й естетичне кредо, що прозвучало у заклику: “Говори, говори. Розпечи гнiвом небесну баню. Покрий її хмарами твойого горя, щоб були блискавка й грiм. Освiти небо i землю. Погаси сонце й засвiти друге на небi”.
Бути на передньо му краї боротьби народу за його поступ до правди i справедливостi – це суспiльний обов’язок iнтелiгента, митця. Це кредо М. Коцюбинсько го залишається актуальним i в наш час, коли вiдроджена Україна потребує дiйових сил моїх спiввiтчизникiв.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)Полiтичне й естетичне кредо лiричного героя новели Михайла Коцюбинського “Intermezzo”
- Горе від розуму характеристика образа Чацкий Олександр Андреич
- ВОЄННЕ ДИТИНСТВО В ПОВІСТІ “КЛИМКО” Г. ТЮТЮННИКА
Categories: Шкільні твори