Любов в житті й творчості Марини Цветаєвої

Російська поезія – велике духовне надбання. Але багатьох поетів і списателів забули, їх не друкували, про їх не говорили. У зв’язку з більшими змінами останнім часом у нашому суспільстві багато хто несправедливо забуті імена сталі до нас вертатися, їхні вірші й добутки стали друкувати. Це такі чудові російські поети як Ганна Ахматова, Микола Гумілев, Осип Мандельштам, Марина Цветаєва. Щоб довідатися цих людей і зрозуміти те, чому їхні імена були на час забуті, треба разом з ними прожити життя, подивитися на неї їхніми очами, зрозуміти її їхнім серцем. Із цієї чудової плеяди мені ближче й дорожче всіх М. І. Цветаєва.

Марина Іванівна Цветаєва народилася в Москві 26 вересня 1892 року. Якщо вплив батька, Івана Володимировича, університетського професора й творця одного із кращих московських музеїв, до пори до часу залишалося схованим, прихованим, то мати, Марія Олександрівна, жагуче й бурхливо займалася вихованням дітей до самої своєї ранньої смерті. “Після такої матері мені залишилося тільки одне: стати поетом”, – згадувала дочку.

Характер у Марини Цветаєвої був важкий,

нерівний, нестійкий. Ілля Еренбург, що добре знав її в молодості, говорить: “Марина Цветаєва сполучала в собі старомодну чемність і бунтарство, пієтет перед гармонією й любов до щиросердечної недорікуватості, граничну гордість і граничну простоту. Її життя було клубком прозрінь і помилок”.

Жила вона складно й важко, не знала й не шукала ні спокою, ні благоденства, завжди була в повній невпорядкованості, щиро затверджувала, що “почуття власності” у неї “обмежується дітьми й зошитами”. Життям Марини Цветаєвої з дитинства й до кончини правило уява.

Красною кистю Горобина запалилася. Падали листи. Я родилася.

Дитинство, юність і молодість Марини Іванівни пройшли в Москві й у тихої підмосковної траси, почасти за кордоном. Училася вона багато, але, з родинних обставин, досить безсистемно. Вірші Цветаєва початку писати із шести років, друкуватися – із шістнадцяти. З’явилися перші наївні вірші, а потім – щоденники й листи.

В 1910 році вона випускає досить об’ємний збірник “Вечірній альбом”. Його помітили й схвалили такі впливові й вимогливі критики, як В. Брюсов, Н. Гумілев, М. Волошин. Вірші юної Цветаєвої були ще дуже незрілі, але підкуповували своєю талановитістю, відомою своєрідністю й безпосередністю. На цьому зійшлися всі рецензенти.

Строгий Брюсов особливо похвалив її за те, що вона безбоязно вводить у поезію “повсякденність”, “безпосередні риси життя”.

У цьому альбомі Цветаєва наділяє свої переживання в ліричні вірші про любов, що не відбулася, про безповоротність минулого й про вірність люблячої:

Ти всі мені повідав – так рано! Я все розглянула – так пізно! У серцях наших вічна рана, В очах мовчазне питання… Темніє… Захлопнули ставні, Над усім наближення ночі…

Люблю тебе, примарний, Тебе одного – і навік!

У її віршах з’являється лірична героїня – молода дівчина, що мріє про любов. “Вечірній альбом” – це схована присвята. Перед кожним розділом – епіграф, а те й два: з Ростана й Біблії. Деякі вірші вже передвіщали майбутнього поета. У першу чергу – невтримна й жагуча “Молитва”, написана поетесою в день сімнадцатиліття, 26 вересня 1909 року:

Христос і Бог! Я спрагу чуда Тепер, зараз, на початку дня! ПРО, дай мені вмерти, покута Все життя як книга для мене. Ти мудрий, ти не скажеш строго: “Терпи, ще не кінчений строк”. Ти сам мені подав – занадто багато!

Я спрагу відразу – всіх доріг! Люблю й хрест, і шовк, і каски, Моя душа митей слід… Ти дав мені дитинство – краще казки І дай мені смерть – у сімнадцять років!

Ні, вона зовсім не хотіла вмерти в той момент, коли писала ці рядки; вони – лише поетичний прийом. Марина Цветаєва була дуже життєстійкою людиною. У вірші “Молитва” звучить сховану обіцянку жити й творити: “Я спрагу… всіх доріг!” Вони з’являться в безлічі – різноманітні дороги цветаєвської творчості. У віршах “Вечірнього альбому” поруч зі спробами виразити дитячі враження й спогади сусідила недитяча сила, що пробивала собі шлях крізь оболонку щоденника московської гімназистки. У вірші “У Люксембурзькому саду”, зі смутком спостерігаючи граючих дітей і їхніх щасливих матерів, вона заздрить їм: “Увесь світ у тебе”, а наприкінці заявляє:

Я жінок люблю, що в бої не боялися, Що Вміли й шпагу тримати, і спис, – але знаю, що тільки в полоні колиски Звичайне – жіноче – щастя моє!

В “Вечірньому альбомі” Цветаєва багато сказала про себе, про свої почуття до дорогих її серцю людям, у першу чергу, до мами й сестри. Завершується він віршем “Ще молитва”, де цветаевська героїня молить творця послати їй просту земну любов. У кращих віршах першої книги вже вгадуються інтонації головного конфлікту її любовної поезії: конфлікту між “землею” і “небом”, між пристрастю й ідеальною любов’ю, між мінутним і вічним, конфлікту побуту й буття.

Слідом за “Вечірнім альбомом” з’явилося ще два віршованих збірники Цветаєвої: “Чарівний ліхтар” і “Із двох книг” – обоє під маркою видавництва “Оле-Лукойє”, домашнього підприємства Сергія Ефрона, друга юності Цветаєвої, за який в 1912 році вона вийде заміж. У цей час Цветаєва – “чудова і переможна” – жила вже дуже напруженим щиросердечним життям. На той час Цветаєва вже добре знала собі ціну як поетові: “У своїх віршах я впевнена”, – записала вона у своєму щоденнику в 1914 році.

Життєлюбство поетеси втілювалося насамперед у любові до Росії й до російського мовлення. Цветаєва дуже любила місто, у якому народилася; Москві вона присвятила багато віршів:

Над містом, відкинутим Петром, Перекотився дзвоновий грім. Гримучий перекинувся прибій Над жінкою, відкинутої тобою. Паную Петрові, і вам, про цар, хвала! Але вище вас, царі: дзвона. Поки вони гримлять із синявого – Незаперечне першість Москви. – І цілих сорок сорок церков Сміються над гордістю царів!

Спочатку була Москва, що народилася під пером юного поета. На чолі всього й вся панував, звичайно, отчий “чарівний” будинок у Трехпрудном провулку: Висихали в небі смарагдовому Краплі зірок і співали півні. Це було в будинку старому, будинку дивовижному…

Дивовижний будинок, наш чудовий будинок у Трехпрудном, Перетворився тепер у вірші.

Таким він став у цьому вцілілому уривку отрочного вірша. Ми знаємо, що поруч із будинком стояла тополя, що так і залишився перед очами поета на все життя:

Ця тополя! Під нимтуляться Наші дитячі вечори. Ця тополя серед акацій, Кольори попелу й срібла…

Пізніше в поезії Цветаєвої з’явиться герой, що пройде крізь роки її творчості, змінюючись у другорядному й залишаючись незмінним у головному: у своїй слабості, ніжності в почуттях. Лірична героїня наділяється рисами лагідної богомольної жінки:

Піду й устану в церкві И помолюсь догідникам Про лебедя молоденькому. У перші дні 1917 року в зошиті Цветаєвої з’являються вірші, у яких чуються переспіви старих мотивів, говориться про останню годину нерозкаяними, стомленими страстями ліричної героїні, у деяких виспівується радість земного буття й любові:

Світове почалося в мені кочовище: Це бродять по нічній землі – дерева, Це бродять золотим вином – грона, Це мандрують із будинку в будинок – зірки, Це ріки починають шлях – назад! І мені хочеться до тебе на груди – спати.

Багато хто зі своїх віршів Цветаєва присвячує сучасникам: Ахматовій, Блоку, Маяковському, Ефрону.

…У співучому граді миємо купола горять, І Спасу світлого славить сліпий бродячий… І я дарую тобі свій дзвоновий град, Ахматова! І серце своє на додачу.

Але всі вони були для неї лише побратимами по перу. Творчість одного тільки Блоку сприйняла Цветаєва як висоту недосяжну, воістину піднебесну:

Звірові – барліг, Мандрівникові – дорога, Мертвому – мерзни. Кожному своє. Жінці – лукавити, Пану – правити, Мені славити Ім’я твоє.





Любов в житті й творчості Марини Цветаєвої

Categories: Твори з літератури