Останнім часом в українській літературі домінують твори, основу яких складають щоденники, листи, нотатки, де автори як учасники подій або очевидці дають оцінку і реальним людям, які їх оточували, і стану суспільного процесу в минулому. Письменники старшого літературного покоління, з діаспори своєю творчою працею доклали зусиль до розвитку цього процесу, завдяки чому численні щоденникові, епістолярні та мемуарні тексти склали успішну конкуренцію на книжковому ринку найпопулярнішій белетристиці. Авторські спогади є для більшості читачів
Варто згадати, що щоденники досить популярні в літературі ХХ століття. До цього жанру зверталися В. Винниченко, А. Любченко, В. Стус, О. Гончар. На думку дослідниці Н. Банк, письменницький щоденник поєднує в собі ознаки різних прозаїчних і поетичних жанрів. Провідний український фахівець сучасної документалістики професор О. А. Галич, визначаючи характерні риси щоденника, наголошує на відсутності в ньому єдиного сюжету та єдиного ідейного змісту. “Естетичну цілісність щоденникам надає автор.
Його роздуми день за днем нанизуються на єдиний стержень, надаючи щоденникам певну, досить умовну, завершеність. Нормальним у щоденниках є уривчастість, фрагментарність, необробленість оповіді, стилістична незачесаність фрази тощо” . Однак зауважимо, що сучасна документалістика бурхливо розвивається й жанрово оновлюється, свідченням чого є поява автокоментаря, який О. А. Галич відносить до “нового жанру мемуарної літератури” , виділяючи його специфічну рису – коментування написаних раніше щоденників, листів з погляду сучасності.
Володимир Дрозд, письменник-шістдесятник, уперше використав автокоментар у своїй творчості 1999 року, коли побачила світ книга “Ми зустрічалися на сонці, очима…”, сюжет якої склали його армійські листи до дружини із Забайкалля із сучасними коментарями; 2003 року журнал “Київ” надрукував його щоденники із коментарями, об’єднані під назвою “Бог, люди і я”. У них простежується подвійна точка зору письменника на події, які він описує: у щоденникових записах вони постають у реальному бутті, в авторському ж коментарі – розгорнуті міркування з урахуванням набутого життєвого досвіду. Такий підхід допомагає прозаїку повно та об’єктивно оцінити події шістдесятницького руху, свідком і дійовою особою яких він був.
Але щоденники – не лише фіксування історичних подій епохи, а і внутрішній світ В. Дрозда. Поділяємо точку зору професора Ігоря Михайлина щодо дослідження праць такого роду. Він виокремлює три аспекти. По-перше, характеристика суспільного життя в роздумах і картинах дійсності епохи.
По-друге, оцінка літературних явищ для розуміння мистецького процесу. По-третє, щоденник цікавий з погляду самохарактеристики автора, репрезентації його естетичних поглядів, ідей, оцінок власної творчості тощо. Розгляд втілення цих аспектів у щоденниках із коментарями В. Дрозда “Бог, люди і я” і становить мету даної статті. Мемуарні твори В. Дрозда достатньо не досліджені.
Аналіз щоденників із авторськими коментарями доповнить цілісну картину сприйняття доробку письменника-шістдесятника й літературного процесу ХХ століття, окреслить нові грані у вивченні творчості прозаїка.
Появу своїх щоденникових записів В. Дрозд пояснює вірою в майбутнє наступне покоління, з якого прийдуть настирливі шукачі істин, “як шукали їх ми, так звані – шістдесятники, тоді і мої ледь помітні сліди на снігу, якщо той сніг не встигне розтанути, чи на росяній траві, якщо трава не встигне висохнути, стануть їм у пригоді, як ставали в пригоді мені, сільському хлопчикові, сліди попередників, спраглих істини, шукачів духовних скарбів” , але зазначає, що вів їх нерегулярно, періодично, ніби щось “находило на мене”. Через це вони й не розташовані “по поличках днів і років” в хронологічній послідовності. Автор характеризує їх як калейдоскопічний варіант: “Своєрідний калейдоскоп днів – я так полюбляв калейдоскопи у дитинстві, і багато разів майстрував їх із кольоровими скельцями усередині!” . Тому й асоціюються вони не з фіксуванням подій на згадку, а трактуються “як прозір у власну душу. І спроба бути гранично щирим перед собою. Зала – порожня, тут я на самоті із самим собою” .
У щоденниках В. Дрозда наявні роздуми про стан суспільства і держави, їх вплив на особистість. Ліквідація Олишівського району наприкінці 50-х років відбувалася, коли письменнику було за двадцять і він працював в редакції районної газети. Для чиновників ця ситуація була “щось на зразок кінця імперії, кінця світу, кінця цивілізації”. Прозаїк констатує виявлення найгірших чиновницьких рис в цей період: пияцтво, крадіжки майна, навіть викопування дерев у редакційному дворі, доноси начальству раніше прихованої інформації, яку тримали “у своїх, затягнених у френчі ще сталінських часів, чиновницьких душах десятиліттями”. Розпад чиновницького світу, на думку письменника, виявився своєрідною репетицією майбутніх катаклізмів на широкій історичній арені.
У сучасних коментарях автор зауважує, що в ті часи інтуїтивно відчував, що режим, при якому він жив, “буде зметений історією, розпадеться, як картковий будиночок”. Шлях письменника далі – в редакцію обласної комсомольської газети в Чернігові. Він згадує, що в 60-х рр. багато його одноліток, які мали літературний талант, працювали в штатах редакцій газет, що прискорювало їх політичний, інформаційний розвиток.
З іншого боку, преса обслуговувала партійну систему, а отже, молодь в умовах цензури та ідеологічного тиску цинічно ставилася до слова, використовуючи його “як дешевий будівельний матеріал”. Такий цинізм письменник досить влучно порівнює з іржею, що приживалася “у творчій душі на усе життя” . Підгрунтям для такого висновку є власний досвід прозаїка, який наголошує: “продажного газетяра, циніка довелося витравлювати зі своєї душі впродовж десятиліть…” , все ж висловлюючи сумнів: “чи витравив його геть усього?” Доречно нагадати, що символічний образ іржі є одним із провідних у творчості письменника.
У щоденниках В. Дрозда відсутні розлогі описи подій шістдесятих років, окреслено тільки окремі деталі, наявні численні згадки про внутрішній стан прозаїка, перебування в психіатричній лікарні Павлівки, на військових плацах Забайкалля. Аргументуючи появу шістдесятництва всередині тоталітарної системи, автор використовує афористичну фразу: “Приреченість асфальту, під яким життя, що прагне світла” . У щоденникових записах відчутне і почуття самокатування через те, що в 70-рр. у таборах і в’язницях відбували покарання від радянського режиму чимало друзів і знайомих письменника: І. Світличний, В. Чорновіл, Є. Сверстюк, В. Стус та інші, а сам він після “психіатрички” та років армійської служби перебував у Києві. У цей час В. Дрозд приймає рішення “здійснитися як особистість, як літератор” . Письменник наголошує на постійному підтримуванні духовного зв’язку із шістдесяниками-в’язнями за Полярним колом, а завдання тих, хто був “на так званій волі”, визначає як збереження “Слова українського у найтяжчі для нації часи” .
Калейдоскоп днів із віддзеркаленням днів минувших!” у творі В. Дрозда
Categories: Твори з літератури