Марина Іванівна Цветаева народилася в Москві 26 вересня 1892 року. Якщо вплив батька, Івана Володимировича, університетського професора й творця одного із кращих московських музеїв, до пори до часу залишалося схованим, прихованим, то мати, Марія Олександрівна, жагуче й бурхливо займалася вихованням дітей до самої своєї ранньої смерті. “Після такої матері мені залишилося тільки одне: стати поетом”, – згадувала дочку. Характер у Марини Цветаевой був важкий, нерівний, нестійкий.
Жила вона складно, не знала й не шукала ні спокою, ні благоденства, завжди була в повній невпорядкованості, щиро затверджувала, що “почуття власності” у неї “обмежується дітьми й зошитами”.
Дитинство, юність і молодість Марини Іванівни пройшли в Москві й у тихої підмосковної Тарусе, почасти за кордоном. Училася вона багато, але, з родинних обставин, досить безсистемно. Вірші Цветаева початку писати із шести років. В 1910 році вона випускає досить об’ємний збір никнув “Вечірній альбом”.
Його помітили й схвалили впливові й вимогливі критики, поети В. Брюсов, Н. Гумилев, М. Волошин. Вірші юної Цветаевой були ще дуже незрілі, але підкуповували своєю талановитістю, своєрідністю й безпосередністю. І в першу чергу – невтримна й жагуча “Молитва”, написана поетесою в день 17-летия, 26 вересня 1909 року:
Христос і Бог! Я спрагу чуда
Тепер, зараз, на початку дня!
ПРО, дай мені вмерти, покуда
Все життя як книга для мене
Ти мудрий, ти не скажеш строго:
Терпи, ще не кінчений строк”.
Ти сам мені подав – занадто багато!
Я спрагу відразу – всіх доріг!
Люблю й хрест, і шовк, і каски,
Моя душа митей слід…
Ти дав мені дитинство – краще казки
И дай мені смерть – у сімнадцять років!
Слідом за “Вечірнім альбомом” з’явилося ще два віршованих збірники Цветаевой: “Чарівний ліхтар” і “Із двох книг” – обоє під маркою видавництва ” Оле-Лукойе”, домашнього підприємства Сергія ефрона, друга юності Цветаевой, за який в 1912 році вона вийде заміж. У цей час Цветаева – “чудов і переможна” – жила вже дуже напруженим щиросердечним життям, добре знала собі ціну як поетові. “У своїх віршах я впевнена непоколебимо”, – записала вона в щоденнику в 1914 році. Життєлюбство поетеси втілювалося, насамперед, у любові до Росії й до російського мовлення. Цветаева дуже любила місто, у якому народилася; Москві вона присвятила багато віршів:
Над містом, відкинутим Петром,
Перекотився дзвоновий грім
Гримучий перекинувся прибій
Над жінкою, відкинутої тобою
Паную Петру й вам, про цар, хвала!
Але вище вас, царі: дзвона
Поки вони гримлять із синявого
Незаперечна першість Москви
-І цілих сорок сороков церков
Сміються над гординею царів!
Пізніше в поезії Цветаевой з’явиться герой, що пройде крізь роки її творчості, змінюючись у другорядному й залишаючись незмінним у головному: у своїй слабості, ніжності, зибкости в почуттях. Лірична героїня наділяється рисами крсткой богомольної жінки: “Піду й устану в церкві й помолюсь догідникам про лебедя молоденькому”. У перші дні 1917 року у Цветаевой з’являються вірші, у яких чуються переспіви старих мотивів, говориться про останню годину нерозкаяними, стомленими страстями ліричної героїні
Багато хто зі своїх віршів Цветаева присвячує поетам-сучасникам: Ахматовій, Блоку, Маяковському, ефрону.
У співучому граді миємо купола горять,
И Спасу світлого славить сліпий бродячий…
И я дарую тобі свій дзвоновий град,
Ахматова! – і серце своє впридачу.
Марина Цветаева пише не тільки вірші, але й прозу. Проза Цветаевой тісно пов’язана з її поезією. У ній, як і у віршах, важливий був не тільки зміст, але й звучання, ритміка, гармонія частин.
Проза Цветаевой створює враження великої масштабності, вагомості, значущості. Дріб’язку як такі у Цветаевой просто перестають існувати; люди, події, факти завжди об’ємні
Жовтневу революцію Марина Цветаева не прийняла й не зрозуміла. Здавалося б, саме вона з бунтарською натурою свого людського й поетичного характеру могла знайти в революції джерело творчої наснаги. Нехай вона не зуміла б зрозуміти правильно революцію, її мети й завдання, але вона повинна була відчути її як могутню й безмежну стихію.
У літературному світі Цветаева як і раніше трималася особняком. У травні 1922 року зі своєю дочкою вона їде за границю
У перші роки еміграції Цветаева бере активну участь у російському культурному житті. Але рік у рік по різних причинах виявляється все в більшій ізоляції. Новаторство її поезії не одержало належної оцінки емігрантської критики. Більш охоче видавці брали її прозу. Цветаева публікує невеликі оповідання, спогаду про поетів-сучасниках, літературно-критичні статті.
Рішуче відмовившись від своїх колишніх ілюзій, вона нічого вже не оплакувала й не віддавалася ніяким умилительним спогадам про те, що пішло в минуле. У її творчості міцніють сатиричні ноти. У той же час у Цветаевой усе більше росте й зміцнює жвавий інтерес до того, що відбувається на покинутій батьківщині
Із часом поняття “батьківщина” для неї наповнюється новим змістом. Поетеса починає розуміти розмах російської революції, вона починає чуйно прислухатися до “нового звучання повітря”. Туга за Росією проявляється в таких ліричних віршах, як “Світанок на рейках”, “Скіпа”, “Російського жита від мене уклін…”, “ПРО, непіддатлива мова!…”, сплітається з думою про нову батьківщину, що вона ще не бачила й не знає, – про Радянський Союз, про його життя, культуру й поезію
ДО 30-м років Марина Цветаева зовсім ясно усвідомила рубіж, що відокремив її від білої еміграції. Тут для розуміння позиції Цветаевой важливе значення має цикл віршів до сина. У них вона говорить про Радянський Союз як про новий світ нових людей, як про країну зовсім особливого складу й особою долі, що нестримно рветься вперед – у майбутнє й у саму світобудову – “на Марса”.
Ні до міста й ні до села
Їдь, мій син, у свою країну,
У край – всім краям навпаки!
Куди назад іти – уперед
Іти, – особливо – тобі,
Русі не видивавшее
Дитя моє… Моє? Її –
Дитя! Те саме билье,
Яким поростає минуле
Землицу, стершуюся в пил,
Ужель дитині в колиску
Нести в жменях, що трясуться:
“Русь – цей порох, шануй – цей порох!”
Від невипробуваних втрат –
Іди – куди ока дивляться!
Нас батьківщина не покличе!
Їдь, мій син, додому – уперед –
У свій край, у своє століття, у свою годину, – від нас
У Росію – вас, у Росію – мас,
У нашу – країну! у сейчac – країну!
Ви на Марса – країну! у без нас – країну!
Русь для Цветаевой – надбання предків, Росія – не більш як сумний спогад “батьків”, які втратили батьківщину й у яких немає надії знайти її знову, а “дітям” залишається один шлях – додому, на єдину батьківщину, у СРСР. Настільки ж твердо Цветаева дивилася й на своє майбутнє. Особиста драма поетеси переплелася із трагедією століття. Вона побачила звіриний оскал фашизму й встигла проклясти його.
Останнє, що Цветаева написала в еміграції, – цикл гнівних антифашистських віршів про розтоптану Чехословаччину, що вона ніжно й віддано любила. Це воістину “плач гніву й любові”, Цветаева втрачала вже надію – рятівну віру в життя. В 1939 році Цветаева вертається на батьківщину. Важко їй далися ці 17 років на чужині. Вона мріяла повернутися в Росію “бажаним і жданним гостем”.
Але так не вийшло. Чоловік і дочка піддалися необгрунтованим репресіям. Цветаева оселилася в Москві, готовила збірник віршів.
Але отут гримнула війна. Мінливості евакуації закинули Цветаеву спочатку в Чистополь, а потім у Єлабугу. Отут-Те її й наздогнало самітність, про яке вона з таким глибоким почуттям сказала у своїх віршах
Змучена, що втратила віру, 31 серпня 1941 року Марина Іванівна Цветаева покінчило життя самогубством. Могила її загубилася. Довго довелося очікувати й виконання її юнацького пророцтва, що її віршам, “як дорогоцінним винам, настане своя черга”. Марину Цветаеву-Поета не поплутаєш ні з ким іншим. Її вірші можна безпомилково довідатися – по особливому розспіві, неповторним ритмам, по загальній інтонації. “Цветаева – зірка першої величини. Блюзнірство блюзнірств – ставитися до зірки як до джерела світла, енергії або джерелу корисних копалин.
Зірки – це всколихающая духовний мир людини тривога, імпульс і очищення роздумів про нескінченність…” – так відгукнувся про творчість М. Цветаевой поет Латвії О. Вици-Етис. Мені здається, що час побачив Марину Цветаеву, визнало її потрібної й покликало. Вона прийшла впевнено, її покликав її годину, її теперішня година.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)Есе на тему: спадщина Марини Цветаевої
Categories: Твори з літератури