Задум лірико-філософській новелі “Думи старика”

У лірико-філософській новелі “Думи старика” у формі заповіту викладаються настанови батька своїм дітям. Вони зводилися до того, щоб сини й дочки, само-вдосконалюючись, ушляхетнювали свої душі, були носіями гуманістичних ідей добра й любові між людьми, не забували про свій “нещасний народ, що все долі править і доправитися не годен”, розвивали і підносили на вищий щабель його культуру і не зрікалися своєї нації. Під таким кутом зору О. Кобилянська оцінює і діяльність кожного з персонажів “Ніоби” , де життя дітей священика Яхновича є ніби відповіддю на заповіти батька, висловлені в “Думах старика”.

Тут же О. Кобилянська розкриває ті причини, що призвели до розладу між дітьми й батьками.

Прототипи повісті були давно відомі письменниці. З приводу цього вона зазначає: “Та описана мною “Ніоба” існувала справді, і всі її діти були нещасливі і спонукали мене написати ту новелу. “Ніобу” знала моя мати особисто, а кількох з її дітей я також. Сьогодні вони вже всі мертві, за винятком одної дитини, в котрої я все перебуваю в Відні, коли мене туди доля

заносить. У її жилах плила українсько-німецька кров… І та послідня дитина оповіла всю “Ніобу”, котру, обробивши, я поставила на наш грунт” .

Головну увагу в повісті “Ніоба” письменниця зосередила на показі морально-етичних та ідейних поглядів дрібнобуржуазної інтелігенції. Тому “Ніобу”, як і “Царівну”, можна назвати “повістю ідей”, з тією різницею, що тут О. Кобилянська прагнула насамперед поставити важливі проблеми, а не розв’язати їх, як це було в “Царівні”, прагнула збудити в тогочасного інтелігентського читача роздуми про суть і характер діяльності на благо батьківщини. Можливо, таким задумом пояснюється й те, що в “Ніобі” немає суворо продуманого плану, немає міцного фабульного зв’язку, а є тільки сцени й картини, характери людей, які намагаються вияснити істину шляхом зіткнення протилежних думок і поглядів.

В повісті багато полемічного запалу.

У новелі “Думи старика”, звертаючись до дітей, батько каже: “Виховуючи вас, прокидались ми самі з вами даз у діти, раз у філософи, раз у артисти, а іноді у взірці святих і мучеників. Ваші наслідники мали стати ліпшими. Те, чого вам иедоставало, мало бути в них довершене вами й товаришками вашими життєвими, що мали мати вже відповідну ступінь культури вашої.

Ми ще “біблійні” були, і первісні.

Корились святим, лякалися гніву божого, вірили в чудеса, в судьбу, душі наші були дитинні, іноді наївні до смішності. Ми знали лиш письма святі… а ви вже більше пізнали…” .

Такими ж “біблійними” й “первісними” виступають у повісті “Ніоба” старі Яхновичі, які “знали в житті лиш одну церков, одну дорогу, одну ціль”, і з погляду церковних приписів та “святого письма” розділяли життєві явища на “так” або “не “так” і відповідно оцінювали їх.

На відміну від попередніх творів, де письменниця, викриваючи служителів монастирів і церкви, не скупилася на сатиричні барви, у “Ніобі” вона показує “добропорядного пастиря”, в авторській розповіді сатиричні засоби відсутні. Та це не зменшує, а, навпаки, збільшує викривальну силу повісті, бо старі Яхновичі показані з нещадною правдивістю. Хоч вони особисто й добрі люди, їм можна співчувати, особливо коли Анна розказує про своє материнське горе, про безталанну долю дітей, але в цих “добрих батьків” як громадян немає таких рис, які варто було б рятувати від забуття.

Письменниця добре усвідомлювала, що попівство як старшого, так і молодшого покоління не є справжнім духовним наставником народних мас, а тим більше вихователем свідомих громадян. З цього погляду показовими є не тільки образи Яхновича і його дружини Анни, людей консервативних переконань, але й ліберального попа – Зониного дядька і особливо майбутнього “ідеального попа” Олекси, який, прикриваючись патріотичними фразами про потребу корисної праці для народу, думає тільки про власну вигоду.

Образ Олекси розкривається у взаєминах з дочкою священика Зонею, яка намагається вирватися з кайданів попівських традицій. Зоня не приховує того, що Олекса подобається їй багатьма рисами вдачі. Він не такий, як навколишня “добре вихована” прилизана міщанська молодь з її вузькоглядністю і заздрістю до всього того, чого не бачить у себе; поведінка Олекси, як здається спочатку Зоні, позбавлена фальші. “Він мудрий і чесний, і те, що ми звикли називати в житті “порядний”, і з вищою освітою, як ні один з його товаришів з нашого ліпшого товариства або і його ровесників. Він працює над собою так, що просто змушує другого шанувати його” . Водночас Зоня відзначає і негативні риси в його характері.

Взагалі у щоденнику Зоні, яка уміє розбиратися в людях, помічати “в малому багато”, Олекса окреслений досить різнобічно і як характер, і як людина певних переконань.

Спочатку в Олексі ми бачимо всі ті кращі якості, що необхідні для суспільно корисної праці. Він, виходець з-під сільської стріхи, розуміє прагнення селян, уміє їх прихилити до себе. “Коли часом лучається, що він править богослужіння замість вуйка,- зауважує Зоня,- а відтак по службі зачепить цього або того господаря на розмову, зараз юрбою сходяться до нього люди, немовби тут котрий з апостолів з’явився і мав для кождого пораду й науку,- для кождого неначе зокрема до його потреб і життя мав осібні слова” .

Задумавши стати священиком, Олекса не обмежується скромним бажанням – мати парафію і спокійне життя; він ставить перед собою ширші завдання. І цьому Олекса підпорядковує кожний крок своєї діяльності. На відміну від старого Яхновича і його сина Василя, Олекса розуміє, що в сучасних йому умовах не можна ізолюватися від громадсько-політичних питань. Він з ентузіазмом говорить Зоні про потребу нести в темний народ “світло й культуру” , що освічені люди повинні жити не тільки для себе, а так, щоб з їхньої освіти і “другі користували”. Але подібні розмови Олекси, як виявилось пізніше, були пустими балачками “ліберала-патріота”, призначеними для нетямущих в суспільних питаннях людей.

Прикриваючись схопленою на льоту суспільною ідеєю “працювати для народу”, Олекса насправді думає тільки про себе. Після кожної зустрічі з селянами він питає свою наречену: “Як видається тобі те все? Чи було добре?” Такі питання в устах самозакоханого Олекси насторожують.

Складається враження, що він робить усе тільки для того, щоб привернути до себе Зоню. Так воно, по суті, й було, бо коли-Зоня, яка не любила крикливого патріотичного шумовиння, в розмові з Олексою зачепила глибші питання характеру і мети діяльності для народу, такої праці, що стала б органічною потребою на все життя,- Олекса прямо каже нареченій:

“- Я волю тебе, коли здаєш тітці твої господарські справоздання, ніж…

– Ніж коли тобі свою душу відкриваю, Олексо?..

– Про мене, нехай буде й на твоїм…” . За зовнішньою благопристойністю Олекси приховується його “кінське копито прози” – крайній практицизм, самозакоханість і деспотизм, зневага до всього того, що не відповідало його кар’єристським цілям. Такі люди, як Олекса, не можуть, на думку письменниці, розв’язувати важливі питання народного життя – у них надто багато любові до себе і мало до інших. І хоч письменниця не показала подальшого шляху його, все ж немає підстав сумніватися у справедливих зауваженнях одного із персонажів, що перед Олексою простелиться він аж до державної ради, що з нього вийде типовий політикан-“патріот”, яких багато було свого часу у Галичині й на Буковині. Для цього Олекса має здібності так само, як їх мав Орядин, що став охоронцем існуючих державних порядків і “забув” про народні інтереси, палким захисником яких на словах він був спочатку.





Задум лірико-філософській новелі “Думи старика”

Categories: Твори з літератури