ХУДОЖНЄ МОВЛЕННЯ, ВІРШОВАНА МОВА, РИМА, СТРОФА (Шкільні твори)

Художнє мовлення, що є практичним втіленням Художньої мови, має два основні різновиди: поезію і прозу. Під Поезією розуміють ритмічно організоване мовлення, постале на основі конкретно-історичної версифікаційної системи. Термін Вірш має кілька значень, одне з них наступне: вірш – це ритмічно організована мова з метою посилення її виразності й емоційності. Амбівалентність цих термінів проявляється ще й у тому, що віршовані твори певного поета, нації чи епохи називають поезією.

Віршована мова характеризується своєрідністю інтонації й особливим темпом, пов’язаним з великою кількістю пауз. У зв’язку з цим питома вага і змістове значення кожного слова в контексті вірша підсилюється. Крім того, віршована мова характеризується настановою на музичне звучання.

До основних засобів організації вірша відносять: ритм, стопу, розмір, риму, строфу тощо.

Під Ритмом розуміють закономірне чергування у часі подібних явищ, впорядкований рух. У прозі, де ритм менш помітний, Чергуються словосполучення і речення . Віршовий ритмБільш виразний, бо Має звукову природу.

Віршовий ритм постає і через співвіднесення віршів як співмірних відрізків, виникає завдяки динамічному їх сполученню. Ритм може формуватися і за рахунок довгих та коротких складів, і за рахунок їх кількості, і за рахунок принципу наголошеності та ненаголошеності, і за рахунок наголосів у вірші. У поетичному тексті ритм витворює враження “плавності” або “стрімкості”, інших ознак експресивності, широкий діапазон переживань – від суму до радості. У ритмі відбиваються конкретно-історичні властивості, риси національного світосприйняття.

Ритм вірша у силабо-тонічній системі визначається характером чергування наголошених і ненаголошених складів, довжиною віршового рядка, відсутністю або наявністю цезури і видами клаузул.

Одиницю виміру та визначення віршового ритму називають Стопою. Це – найкоротший відрізок певного віршового метра, сконцентрованого у групі складів з відносно незмінним наголосом. Залежно від кількості складів в українській силабо-тоніці стопа найчастіше буває: 1) двоскладова, 2) трискладова та 3) чотирискладова.

Визначальною умовою структурування вірша є визначення його розміру. Для тонічної системи Віршовий розмірХарактеризується кількістю наголосів, для силабічної – кількістю складів, для силабо-тонічної – кількістю стоп, характером цих стоп та місцезнаходження цезури. Наприклад, вірш “Сувид” Ліни Костенко написаний п’ятистопним ямбом із змінною цезурою після другої стопи:

Тут Сувид скрізь. // Він ходить по росі.

Учора він прикинувся сосною.

То коней напуває у Десні,

А то, як грім, // гуркоче за Десною.

Рима – суголосся закінчень у суміжних та близько розташованих словах, які можуть бути на місці клаузул або перебувати в середині віршового рядка. Римі відводиться чільна роль у ліричній композиції та строфотворенні, іншими її функціями є: естетична, ретардаційна, мнемотехнічна, магічна, ритмоінтонаційна, жанрововизначальна тощо. Рими поділяються: 1) за місцем ритмічного акценту в суголосних словах на окситонні та парокситонні, дактилічні та гіпердактилічні; 2) за якістю співзвуч – на багаті та бідні; 3) за повнотою суголось – точні і приблизні; 4) за розташуванням у строфі – суміжні, перехресні, кільцеві, тернарні, кватернарні. Ігор Качуровський виділяє ще такі різновиди рим: відкриті і закриті; нерівноскладові та різнонаголошені; омонімічні, тавтологічні і повторні. У білому вірші рими відсутні.

Строфою називають фонічно викінчену віршову сполуку, яка повторюється у поетичному творі, об’єднану здебільшого спільним римуванням, представлена інтонаційною та ритміко-синтаксичною цілісністю, відмежована від аналогічних сполук помітною паузою та іншими чинниками.

У силабо-тонічній системі розрізняють такі види строф, зумовлені структурою вірша: одновірш, двовірш, тривірш, чотиривірш, п’ятивірш, шестивірш, восьмивірш, дев’ятивірш, десятивірш та ін. ЦеПростіСтрофи. Строфи, формальні ознаки яких закріплено, перетворилися у літературний канон. Їх називають Канонізованими або “твердими” строфічними формами.

До таких належать: сонет, тріолет, рондо, рондель, рубаї, ріторнель, балада, танка, хокку, шлока, бейт та ін.

Поезії, що їх не можна поділити на строфи, називають Астрофічними. Водночас поетичний твір, у якому поруч уживаються різні строфи, називаєтьсяНерівнострофічним. Нерівнострофічною є, наприклад, поема Т. Шевченка “Гайдамаки”.

Незважаючи на подібність між Прозовим мовленням та розмовною мовою, ці поняття не є ідентичними. Дехто і дотепер вважає, що у повсякденному житті він користується “прозою” . Прозові твори мають свою складну і внутрішньо закономірну структуру, яка принципово відрізняється і від віршового ритму, і від загальновживаної мови, вимагаючи від автора не меншої майстерності, ніж вірш.

Основною метою і поезії, і прози є витворення художніх образів, однак засоби першої відрізняються від другої. Якщо поезія базується на звукових паралелізмах, то прозу формують в основномуСинтаксичні паралелізми. Тропи у прозі відіграють помітно меншу роль, ніж у вірші. Якщо для поетичного мовлення джерелом “художньої енергії” часто витупає взаємодія різноманітних тропів, то для прозового найбільш характерною є взаємодія різних мовних планів: мови автора, оповідача, персонажів.

Важливе значення для прози має сюжет, характер обставин та персонажів, задіяних у творі.

Ліричні, епічні та драматичні твори можуть бути написані як віршовано мовою, так і прозою. Наприклад, епічний роман у віршах Ліни Костенко “Маруся Чурай”. Хоча, переважно, епічні твори тяжіють до прозового вираження, а ліричні чи ліро-епічні – до віршованого.

Звідси і плутанина, коли епічні твори називають прозовими, а ліричні – поетичними.

Часто говорять про Ритмізовану прозу. Ритм прози найчастіше трапляється в епічних творах, написаних прозою і створюється він відносно закономірним чергуванням однотипних або різних мовних одиниць – звуків, синтагм, певним розміщенням слів і словосполучень у реченні чи абзаці. Для ритмізованої прози характерними є і наступні семантичні особливості: емоційна напруженість, лірична схвильованість, поетична образність. Ліричні запитання, вигуки, повторення певних музичних прийомів мають емоційну природу. Саме емоційний зміст найчастіше підказує перехід до ритмізованої прози.

Автор використовує ритмізовану прозу в особливо ліричних місцях епічного твору78. Ритмізована проза зустрічається у творах М. Гоголя, М. Черемшини, В. Стефаника, А. Головка, Ю. Яновського, О. Довженка тощо.

Переважно невеликий за розміром ліричний твір, написаний прозою, називають “Поезією в прозі” . Особливо розвивався модерністами. Виступали у цьому жанрі Дніпрова Чайка, М. Черемшина, О. Кобилянська, В. Стефаник та ін.

Окремо слід уточнити етимологічно споріднені терміни “Верлібр” та “Вільний вірш”. Верлібр – різновид вірша, ритмічна єдність якого грунтується на відносній синтаксичній завершеності рядків і на їх інтонаційній подібності. Верлібр не поділяється на стопи, рядки його мають різну довжину, різну кількість наголосів, довільно розташованих, він не має рим і, як правило, не поділяється на строфи. Джерела верлібру віднаходять у фольклорі, основоположником його вважається американський поет Уолт Уїтмен.

В українській літературі верлібр використовували М. Вороний, О. Олесь, М. Семенко, Ю. Тарнавський, Е. Андієвська, Р. Кудлик, В. Голобородько та ін. Верлібр став основним різновидом поетичного мовлення у постмодерній поезії.

Натомість Вільний вірш – це вірш, який, на відміну від канонічних нормативів силабо-тоніки, має довільну кількість стоп при збереженні традиційного римування та закономірного розподілу наголосів. Спочатку вільний вірш з’явився у байках, що використовували невимушену бесіду, живі інтонації, а значить – різну довжину фраз, рядків. Згодом вільний вірш поширився на інші віршовані твори.