Характеристика Бориса Годунова в однойменній трагедії Пушкіна (Твори з літератури)

Борис в трагедії Пушкіна – “царевбивця”, через кров Дмитра прийшов до влади. З величезною психологічної і художньою переконливістю малює Пушкін вустами самого Бориса в його знаменитому монолозі борошна нечистої совісті:

… Біда! як виразкою морової Душа згорить, наллється серце отрутою, Як молотком стукає у вухах докір, І все нудить, і голова йде обертом, І хлопчики криваві в очах…

І радий бігти, та нікуди… жахливо! Так, жалюгідний той, у кому совість нечиста.

У цих терзаннях і муках Бориса вже укладено першу покарання за вчинене ним злочин. Але в зображенні Пушкіна Борис не тільки цар-злочинець, але і розумний правитель, і люблячий батько, і втомлений, відчуває себе глибоко нещасним людина.

З таким же розмаїттям, багатосторонністю, як образ самого Бориса Годунова, розроблений Пушкіним образ його супротивника – самозванця, різко протистоїть штампованно “злочинницькому” способу, даному Сумарокова в його трагедії “Димитрій Самозванець”, яка продовжувала зберігати чималу популярність навіть ще в ліцейські роки Пушкіна. Сумароковской образ самозванця був позбавлений і тіні якого б то не було правдоподібності – і історичного, і психологічного, і художнього.

Пушкінський самозванець честолюбний, безпринципна. Заради здійснення своїх особистих цілей – захоплення царського престолу – він робить, і сам усвідомлює це, найбільший злочин перед батьківщиною: веде на Москву ворогів російського народу, польських панів. У той же час він палкий, безтурботний, сповнений зухвалої відваги, здатний на щире захоплення: не хоче “прітворствовать” перед Мариною і сам зізнається їй, що він не Димитрій.

Так само широко розроблений Пушкіним і образ Шуйського, натура якого, за словами поета, являє собою “дивну суміш сміливості, спритності і сили характеру”. Саме таким і виступає “лукавий царедворець” Шуйський у трагедії.

Поряд з індивідуальними образами Пушкін дає в “Борисі Годунові” і ряд колективних образів: бояр, воїнів, танцюючих кавалерів і дам, поляків, росіян. Але і ці образи не уявляють собою тільки статистів – вони піддані Пушкіним своєрідною индивидуализирующей розробці. Особливо значний у всіх відносинах дається в трагедії образ народу. Пушкін зображує народ не як якусь суцільну, безлику, аморфну масу. Народ “Бориса Годунова” не тільки присутній на сцені – він живе, діє на неї. І він диференційований, він не говорить на один голос. Його окремі представники відчувають по-різному.

Це проявляється і в сцені на дівочому поле і, особливо, в заключній сцені.

У змалюванні персонажів трагедії Пушкін також глибоко історич. Характери всіх діючих осіб розгорнуті в тісному і безпосередньому зв’язку з російської життям кінця XVІ-початку XVІІ століття, з духом тієї історичної епохи, “воскресити” яку поет поставив своїм завданням. Ця історичність характерів пушкінської трагедії, що поєднується з їх чудовою психологічною правдою, становить одне з найістотніших властивостей реалізму Пушкіна в “Борисі Годунові”.

Історичності образів поет також досягав у результаті завзятої і натхненного вивчення тих історичних матеріалів, якими він міг мати у своєму розпорядженні. Пушкін сам свідчить про це на прикладі образу Пімена: “Характер Пимена не є мій винахід. У ньому зібрав я риси, що в полон мене в наших старих літописах “. Саме такий, узагальнений образ давньоруського монаха-літописця і виступає перед нами в знаменитій сцені в келії Чудова монастиря.

У відкриває сцену монолозі старця Пимена звучить величаве спокій людини, навченого досвідом прожитого їм довгого, багатої на події життя, покриваються уявним поглядом те, чому він був свідком, і правдиво заносять це в свій літопис. Всьому цьому цілком відповідає зовнішній вигляд Пимена, вимальовується зі слів Григорія:

Як я люблю його спокійний вид, Коли, душею в минулому занурений, Він літопис свою веде… Ні на чолі високому, ні в очах Не можна прочитати його прихованих дум; Все той же вид смиренний, величавий.

Але поряд з цим в Пімена Пушкіним дано аж ніяк не образ літописця взагалі. Пушкінський Пімен виникає перед нами як цілком певна, своєрідна особистість, яка виросла і склалася на певній ж історичному грунті. Одне його “старанність, можна сказати побожне, до влади царя”, як пише про нього Пушкін, змусило його вибрати пасивну форму протесту, в той час настільки поширену, – піти в монастир. Проте в душі Пімена під попелом тліє вогонь.

Абсолютно неправильно представляти його людиною, абсолютно байдужим до всього мирському, однаково спокійно відносяться і до правих і до винних, байдужим до добра і зла. Саме так тлумачать Григорій епічно величавий зовнішній вигляд Пімена:

Так точно дяк, у наказах сивий, Спокійно дивиться на правих і винних, Добра і зла слухаючи байдуже,

Не відаючи ні жалю, ні гніву.

Тим часом слова ці, по суті, характеризують аж ніяк не Пимена, а самого Григорія, його безпринципність, його готовність для досягнення поставлених цілей не гидувати ніякими засобами, що і проявляється пізніше, коли він приводить із собою на Русь інтервентів. Що стосується Пимена, то слова Григорія про його байдужість до “добра і зла” рішуче спростовуються наступним ходом сцени. Досить звернути увагу, як різко змінюється епічно величавий тон його мови, коли від розповіді про “страждаючою і бурхливої” душі “грізного царя” і про “святу душу” його “смиренного” сина він переходить до плачевної повісті про “злом справі”, скоєному “царевбивць” Борисом.

Не байдужості до зла, а різкого й рішучого його засудження виконана ця частина мови літописця.

Враження небувалої, небаченої доти життєвості відродженій Пушкіним епохи та створених ним образів прямо потрясло найбільш історично обізнаних і чуйних його сучасників. Ось як згадує історик М. П. Погодін про читання повернулися з заслання Пушкіним “Бориса Годунова” у суспільстві численних літераторів: “Перші явища ми вислухали тихо і спокійно… Але чим далі, тим відчуття посилювалися.

Сцена летопісателя з Григорієм просто всіх приголомшила… Мені здалося, що рідний мій і люб’язний Нестор піднявся з могили і каже вустами Пімена: мені почувся живий голос древнього російського летопісателя “.

У той же час, як вже сказано, історична правда поєднувалася в “Борисі Годунові” Пушкіна з надзвичайною реалістичністю, гостротою зображення, що створювало у читачів трагедії доходить майже до дотикальної відчутності враження повної реальності всього, що в ній відбувається. У вищій ступеня характерний розповідь про те, як сприйняв трагедію Пушкіна молодий Бєлінський. “Особливо вразила його сцена” Корчма на Литовській кордоні “, – передає свідок-очевидець.- Прочитавши розмову господині корчми з присутніми біля неї волоцюгами, докази проти Григорія і втеча його через вікно, Бєлінський упустив книгу з рук, трохи не зламав стільця, на якому сидів, і захоплено закричав: “Так, це живі; я підел, я бачу, як він кинувся у вікно! ..”