Характеристика бібліотеки Марка Вовчка

У ці роки Богдан Опанасович жив на Північному Кавказі, спочатку в Майкопі, до по диплому дружини Є. І. КорнільвВОЇ мав приватну школу, в якій вони обоє викладали, потім – у Ростові-на-Дону. Тут він остаточно пориває з Лізою, і вона з чотирма дітьми їде до батьків у Калузьку губернію. Після цього він знову з головою порипає у підпільну роботу – цього разу в ростовській групі “Народної волі”. Порівняно невелика відстань дозволяє йому двічі на рік бувати у матері.

Ці відвідини, як правило, ПОЄДНуваЛИОЯ 8 виконанням конспіративних доручень.

У

середині грудня 188^. року папі. Побач отримує повістку із Ставропольського губернського жандармського управління з викликом до начальника. Там їй пред’являють для упізнання фотографію “державного злочинця” – Б. О. Маркевича, ув’язненого у Ростовський тюремний замок, допитують, коли він останній раз відвідував її у Ставрополі, з ким зустрічався, хто бував у нього тощо.

На запитання, що чекає її сина, жандармський полковник відповів: “Каторга, а може, й гірше”.

Знову квапливі збори. Ще не одужавши після хвороби, Марія Олександрівна кіньми виїжджає ДО станції Певип-номиської, а звідти поїздом до Ростова, щоб спробувати допомогти Богданові.

У Ростові їй вдалося з ясувати, як стоїть справа. . У жовтні 1883 року поліція натрапила на слід Богдана Маркевича в Нахіче вані, де вій разом з однодумцями відкрив завод по вито товлеппю крохмалю, прибуток з якого йшов до каси “Па-родної волі”. За Богданом встановили таємний нагляд. 15 листопада на його ростовській квартирі зупинився НІ ночівлю народоволець І. Л. Маиучаров, що втік з харкіп ської тюрми.

Рано-вранці наскочила поліція: Манучарои, вихопивши револьвер, пробився крізь оточення городових, та скоро його було затримано і засуджено до двадцяті років ув’язнення у Шліссельбурзькій фортеці. Л Богдана ув’язнили в Ростові, звинувативши у збройному опорі, переховуванні державного злочинця та належності до ревОЧ люційного товариства.

Марія Олександрівна добивається побачення з сипом, прихиливши до себе тюремного наглядача. “Розмовляючи з ним,- писала вона чоловікові,- яв душі сміялася, згадуючи слова Тургенєва, що в мене є хист робити з людьми, що я забажаю,- чи не збереглася ще й тепер часточка того хисту?” Приголомшена відмовою ростовського прокурора передати арештованого їй на поруки, вона їде у Харків до окружного прокурора Закревського. Хвилюється, як він прийме її: адже Закревський був серед тих, хто в 1872 році підписав протокол В приводу перекладу казок Айдерсена. Понад тиждень чекала вона прийому, та, на щастя, її побоювання не підтвердилися.

Закревський, який щойно повернувся з Петербурга, прийняв її дуже люб’язно, сказав, що звинувачення у збройному опорі відпало і тепер її синові не загрожує нічого серйозного, але віддати його на поруки все-таки не зважився.

Тривожно тяглися дні чекання – у роздумах, у марних спробах щось робити: “Весь час ходила по номеру, обдумувала оповідання й, здається, напишу його. …Сьогодні погано спала і відчуваю, що мене охоплює нудьга. …Прошу тебе, не сердься на мене. Ти останнім часом був дуже суворий до всіх моїх провий. Мов горо в тому, що я хвора і хоч часто пересилюю себе, та не завжди це мені вдає ться. …Сьогодні бачила уві сні, що ти мене за щось дуже сварив, і, коли прокинулась, зраділа, що це сон” .

Михайло Дем’янович непомітно для себе погрубішай і очерствів. Життя у роз’їздах, ночівлі в степу в бура п і завірюху, цілі дні під дощем або під полючим сонцем вибили з нього колишню ніжність і чуйність. “Що Я “ДІЮ, коли мені випала така чудова служба собача, в якій немає ні відпочинку, ні спокою. Треба терпіти: гірше не може бути, а краще?

Хто його внав”,- похмуро відповідав він ца докори.

Та нарешті трапляється можливість хоч трохи полегшити становище. Начальник Михайла Дем’яновича В. В. Коновалов, якого було призначено управляючим Київського уділі. пою конторою, дотримав СВОГО слона і допоміг йому перевестися на службу до Київської губернії. Про радісну новину вони дівналися що у січні, але переїхати на нове місце – до Києва, а звідти до Богуслава, де Михайло Дем’янович мав прийняти справи 3-ї Богуслав-сі. кої округи,- змогли лише в липні 1885 року.

Здійснилася заповітна мрія письменниці – знову пожити на Україні!

Незадовго до переїзду в Київ вона мала побачення з сипом у Ростовському тюремному замку, але зустріч ця не розрадила її. Вона не може йому нічим допомогти, крім моральної та матеріальної підтримки. Щоправда, Богдан тримається дуже добре, студіює в камері медичні книги і навіть пише вірші, Дна вірші “Із ІПоллі”, підписані псевдонімом: Ростовський, Марія Олександрівна публікує у ставропольській газеті “Севернмй Кавказ”.

Етцель, дізнавшись про її горе, надсилає Богданові у в’язницю підбадьорливі листи і розповідає про нього російським політичним емігрантам, а вони пишуть послання невідомим друзям, ув’язненим у Ростовському тюремному замку: “Дорогі товариші па далекій батьківщинії

…І хоч ми ніколи одне одного не бачили, нехай ці рядки ще більше зміцнять наше товаришування. …Працюймо ж і падалі разом для спільної справи, знаючи, що па берегах Дону і на берегах Сени наші серця, молоді й старі, б’ються любов’ю до того самого російського народу, б’ються ненавистю до тих самих ворогів, б’ються однаковою рішимістю невтомно йти до нашої спільної мети…”

Нарешті, у вересні 1885 року, було прийнято рішення у справі Богдана Маркевича: “Встановити за ним гласний нагляд поліції па дна роки в одному з найвіддаленіших від залізниці повітів Катеринославської губернії”. Клопотання Марії Олександрівни про дозвіл її сипу відбувати заслання в Богуслапі не мали успіху. За розпорядженням губернатора Б. МарКОВИЧ Иі жовтня виїхав з подорожнім листом з Ростова до Новомосковська і був призначений на прошивання у селі Вільне, за 20 верст від повітового міста. Тим часом у Петербурзі стають відомі нові факти його революційної діяльності.

5 листопада за вказівкою департаменту поліції Богдана знову заарештовують і ув’язнюють у Иовомосковському тюремному замку, помістивши його у камеру до карних злочинців.

Цього нового удару Марія Олександрівна уже не в силі витримати. Переборюючи приступи ядухи і нестерпні подагричні болі, приречена до смерті київськими ескулапами, які, мабуть, виявили в неї злоякісну пухлину, Марія Олександрівна у січні 1886 року вирушає в Катеринослав до губернатора Батюшкова, котрий позбавляв її будь-якої надії, а звідти – до Новомосковська, з думкою назавжди попрощатися з улюбленим сином.

Діставши дозвіл па побачення з ним, вона застає його в жахливому стані і в страшних умовах. Убита горем, втомлена і безпорадна, Марія Олександрівна ледве добирається до Києва і понад місяць перебуває у ліжку, знайшовши притулок у дружній родині одного з чоловікових товаришів по службі. Лікарі підтверджують зловісний діагноз, та вона категорично відмовляється від операції.

Найважчу пору її яшття відображепо у спогадах Михайла Дем’яповича, викладених Богданом: “У Марії Олександрівни був пригнічений, важкий настрій, який міг пе-рейти м невиліковну іпохондрію. Вона намагалася ні з ким не розмовляти, нікого не бачити: вона тижнями, місяцями не виходила з дому, а у взаєминах з людьми нею опановував збуджено-нервовий настрій”.

Вона не припиняє марних клопотань – пише у всі столичні інстанції, звертається за підтримкою до давнього знайомого А. Ф. Коні. Байдуже ставлячись до всього, що її оточує, вона гостро реагує лише па офіційні відписки в Богдаповій справі. З тупої байдужості її виводить на короткий час траурна звістка з Парижа про смерть 18 березня 1886 року Пьєра Жюля Етцеля, звістка, що обірвала в її багатостраждальному житті останні нитки, які зв’язували її з минулим.

Новий поштовх – серйозна хвороба меншого сипа, якого вона енергійно лікує, забуваючи про власну недугу. І, нарешті, заперечення досвідченими хірургами наявності у неї злоякісної пухлини повертає її до життя, незважаючи на нестерпні болі та астматичні приступи, що, як і досі, мучать її.

Живучи на околиці Богуслава, а згодом у прилеглому селі Хохітві, в будинку з фруктовим садом на березі річки Рось, вона проймається чарівністю цих місць, оспіваних Нечуем-Левицьким. І як часто потім вона згадуватиме звивисту Рось, що біжить по камінню, її тихі заводі, зелений острівець навпроти дому, круті, порослі чебрецем береги…

І знову, як у минулі роки, вона зустрічається і багато розмовляє з селянами, відвідує весілля і хрестини, часто в ролі куми; і знову, як колись, зшиті власними руками зошити заповнюються українськими прислів’ями, народними висловами, колоритними іменами, прізвиськами, назвами хуторів і сіл, почутими діалогами, начерками нових сюжетів.

У немолодій уже, змученій жінці мимо її волі пробуджується колишня Марко Вовчок.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Характеристика бібліотеки Марка Вовчка

Categories: Твори з літератури