1968 року вийшов а друку роман Олеся Гончара “Собор”, який з повним правом можна вважати вершиною творчості видатного українського письменника. Тяжкі то були часи для культури, природи і душі нашої країни: панування бюрократії, гігантоманії, окозамилювання придушували здоровий глузд людей, знищували красу нашої землі, руйнували пам’ятки давньої народної слави й величі. Саме тому виявився актуальним твір, що відкривав читачам очі на здичавілість нових звичаїв.
Роман викриває нікчемність потуг “потьомкінських” новаторів, навчає
В радянські часи над пам’ятками національного мистецтва, які колись вважалися безсмертними і незабутніми, знову нависла небезпека сплюндрування і забуття. Новомодні аматори і висуванці, всілякі Володьки Лободи та інші “юшкоїди” продали свої “собори душ”, обміняли на потрух найсвятіше, що є в людини, – любов до рідної землі. Проміняли кохання на спустошення, велич внутрішнього світу на позбавлену смаку порожнечу. Така вже доба була, коли виховували патріотизм без любові до рідного народу, оспівували мир, тримаючи в руках зброю, вихваляли високі почуття, несучи в серці байдужість.
Недарма архітектор, товариш Миколи Баглая, на повний голос картає таке положення, при якому в країні велетнів володарюють карлики: “Руйнуємо своєю байдужістю!.. Самі плекаємо руйнача! А руйнач внутрішньо завжди ж пігмей, він хоче зробити довкола все меншим за себе…”.
На щастя, ще лишилися на Україні титани духу та культури, які пам’ятають народні витоки. у романі вони представлені такими велетнями із співучими та щирими серцями, як Микола Баглай, його кохана Єлька, Ізот Нечуйвітер, воєнкомів син Олекса-механік, інша молодь, яка жадає чистішого, іскрометнішого життя. Собор, що є втіленням людського потягу до досконалості, до найвищої мрії, стає для них символом боротьби проти поневолення душі сучасними черствими догмами, боротьби за невмирущість народної пам’яті про вічну красу волі й довершеності людської натури. “Баглаївці” розуміють, що не можна забути тернистого шляху українців до теперішньої доби. Бо забудеш власну істерію, загубиш власну культуру – втратиш самого себе, своє “я”, змарнуєш найбільший подарунок долі – життя, яке сповнене вищого сенсу.
Тільки через передачу традицій, впевнені вони, через збереження тієї глибинної рідної таїни, що бере своє коріння з давніх давен, розкривається історія нашої Батьківщини, в знанні якої проявляється наша любов до Вітчизни, до неньки нашої України. І, якщо любити її всім серцем, осяє нас світло щастя і злагоди, бо “…з усіх почуттів це – найсонячніше…”.
Отже, той щасливий, хто пам’ятає свою історію, хто не зрікся свого роду, – цьому вчить роман О. Гончара “Собор”. Люби рідну землю, запевняє він, плекай її, і тоді зможеш називатися справжньою людиною справжнім сином України.
Тема історичної та духовної пам’яті у романі О. Гончара “Собор”
Categories: Твори з літератури