Філософія буття в романі О. Гончара “Собор”

Роман Олеся Гончара “Собор” – роман філософський, в якому автор не просто розкриває важливі морально-філософські категорії, але й передусім ставить проблеми духовності своїх сучасників, пошуки ними сенсу буття, збереження історичної пам’яті й наступності поколінь, визначає витоки духовного нігілізму й споживацтва, байдужості у ставленні до національних святинь. Героями роману є прості люди із селища Зачіплянка. Старше покоління представляють колишній металург, а тепер бакенник Ягор Катратий, який в юності був махновцем; його

товариш-сталевар, пенсіонер Ізот Лобода, два сини якого загинули на фронті, а третій перетворився на нелюда; колись репресований учитель Хома Романович; баба Шпачиха, яку прозвали “зачіплянською квартальною”. В історичних епізодах згадуються також історик Дмитро Яворницький та отаман Нестор Іванович Махно.

Середнє покоління – це Іван Баглай, який працює в Індії; його вірна дружина Вірунька, копитня доярка, а потім кранівниця, гроза місцевих хуліганів; “батькопродавець” і “висуванець” Володька Лобода. Багато в творі й молоді: 22-річний студент і мрійник Микола Баглай, його друг Олекса-механік і сирота, знеславлена жорстокими людьми утікачка з Вовчугів Єлька Чечіль. Усі з героїв роману так чи інакше замислюються над сенсом буття, визначають своє місце в ньому і своє прагнення на майбутнє. І в кожного це розуміння різне. Так, наприклад, Микола Баглай, спостерігаючи нічний собор, думає так: “І після тебе прийдуть, житимуть на цій Зачіплянці люди іншого складу, інших професій, кібернетики які-небудь, астронавти… Ким ти будеш для них?

З яким почуттям тебе спом’януть? Кажуть, що інстинкт смерті є нібито визначальним в житті людини. Ніби все диктує страх перед невідомістю, перед тайною зникнення… Та чи так це?

Чи не більше мусить лякати живучого те, що проіснувати він може безцільно, пройти – дорогу життя людиною-авоською, відцвісти свої весни пустоцвітом? Так у чому ж все-таки він, “конечний зміст всієї мудрості земної”? Як бути справжнім? Як досконалитися?

Як маєш повестись, щоб відчути себе перед лицем всесвіту справді вінцем природи?…” Микола Баглай, замислюючись над цінностями людського буття, намагається жити так, щоб слід, який він залишить на землі, був добрим і прекрасним. Саме цим бажанням юнак вимірює кожен свій вчинок і в ставленні до природи, і в ставленні до людей. Тільки його всеохопна любов до людини допомагає відігрітися скривдженій людьми Єльці, яка вже не вірить в доброту і кохання, а в любові до Миколи віднаходить втрачену віру в людей, сенс існування, бо без віри в людей і людство ніхто не може жити щасливо. А ось як оцінюють сенс існування таких людей, як Володька Лобода, люди, що з ним спілкуються. Наприклад, Ромця Орлянченко говорить: “Але є така штука – наркотик владолюбства, героїн кар’єризму…

Його тільки раз вхопи і пропав… Жадобою влади – тільки й цим його очі блищать. Рідного батька за кар’єру проміняє, собор отой розвалить, аби тільки на щабель вище піднятись. Ідеали? Чхати йому на твої ідеали!

Владу йому, побільше влади! А спитай, для чого? Та ще щоб вище стрибнути!

А стільки їх таких…” А батько говорить так: “Свистуни, свистуни… Таких допусти… Все просвистять!.. Хочете, мовляв, ще одним ГЕСом галасу наробити, а плавні та Скарбне хіба вам болять?

Аж зашумлять під воду! Буде, як там, на Каховському, де пів-України пустили на дно, думали море збудувати, а збудували болото! Гниллю цвіте, на всю Україну смердить!” Ставлення до життя Володьки Лободи – це вибір штучних цінностей скороминущої хвилини, це переживання егоїстичних інтересів, надання Власному комфорту переваги перед цінностями загальнолюдськими. І така позиція не може викликати поваги. Загалом критерієм життєвих цінностей в романі виступає ставлення до собору як символу історичної та культурної пам’яті, втілення людської духовності, національної свідомості, вищості людини над матеріальними інтересами. І тому питання про зруйнування собору – це не просто питання про якусь окрему церковну будівлю, а питання про буття людини загалом. Із собором пов’язані найкращі спогади та переживання людини. В уста молодого архітектора Гончар вкладає такі важливі слона: “Всі ми руйнуємо…

Руйнуємо своєю байдужістю! Були такі, що Десятинну в Києві знищили, Михайлівський Золотоверхий на очах у всіх зруйнували… І зараз самі сіємо байдужих! Плодимо жорстоких… Самі плекаємо руйнача!” Герой говорить про дуже важливу в житті суспільства річ – виховання небайдужих до всього, що відбувається в житті громадян, які творитимуть чисте від духовної скверни суспільство. Герої роману розмірковують над тим, як повинна жити справжня людина, і що таке життєвий подвиг: “Кажуть, що поезії передує подвиг. Інших життя кидало на великі випроби, а що тебе жде серед цієї буденності, серед плину сірих днів, що деколи справді здаються “мов осінні пляжі…”? І яка вона є, сама природа подвигу?

Чи здатен його вчинити той, хто заздалегідь готує себе до цього, чи, може, ближчий до істини той, для кого – подвиг – це акт миттєвий, блискавичний, майже рефлекторний? Він, певне, як спалах, його вічність вкладається в мить, він там, де йдуть на смертельний риск, без нагань кидаються на двобій зі злом…” Герої роману Олеся Гончара доводять, що в буденному житті аавжди є місце подвигу, і що прості люди, які зберігають в собі народне розуміння моральності, не дають нашому суспільству здичавіти, втратити сенс свого існування.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Філософія буття в романі О. Гончара “Собор”

Categories: Шкільні твори