“Злочин і кара” – один із найскладніших творів світової літератури. У своєму романі Федір Михайлович Достоєвський зобразив життя російського суспільства середини XIX століття з його убозтвом, безправністю, гнобленням і розбещенням особистості, що задихається через усвідомлення свого безсилля і тому бунтує. Письменник розповів нам про героя, “що взяв у душу свою всі болі і рани часу”.
Оповідь у романі йде неквапливо, але вона тримає нас у постійному напруженні. Раскольніков живе в страшній “труні”, Соня – у потворному “сараї”, Мармеладов живе в “холодному кутку”, і в окремому номері, “задушливому і тісному”, проводить свою останню ніч перед самогубством Свидригайлов. Дівчата з вулиці, жебраки, трактирні відвідувачі, що прагнуть віднайти бодай хвилину забуття у вині, – ось атмосфера зображеного письменником Петербурга.
Безвихідь стає лейтмотивом роману. І не дивно, що в одного з цих людей, Родіона Раскольнікова, виникає ідея змінити своє існування. Загнаний таким життям у глухий кут, він наважується на моральний злочин проти самого себе.
У протесті Раскольнікова важко провести чітку грань між добром і злом. Достоєвський показує, що Раскольніков ненавидить “господарів життя” і одночасно страждає через усіх “принижених і ображених”. По суті Родіон надзвичайно добра і щира людина: він гаряче любить сестру та матір, жаліє Мармеладових і допомагає їм, не залишається байдужим до долі п’яної дівчинки на бульварі.
Можна сказати, що, описуючи сон Раскольнікова про забитого насмерть коня, Достоєвський у такий спосіб наголошує на неприйнятті героєм зла і насильства.
Але водночас Родіон проявляє крайній егоїзм, індивідуалізм, жорстокість і нещадність. Раскольніков створює антилюдяну теорію про “два розряди людей”, яка заздалегідь визначає, кому жити, а кому померти. Йому також належить виправдання “ідеї крові по совісті”, коли будь-яку людину можна вбити заради вищих цілей і принципів. Зрештою одержимий своєю теорією Раскольніков вчиняє жахливе вбивство старої лихварки та її сестри.
Скоївши вбивство, він в такий спосіб намагається утвердити абсолютну моральну свободу людини, що по суті означає вседозволеність.
Утім, згодом героєві Достоєвського відкривається жахлива і трагічна для нього істина: теорія, яку сповідує Раскольніков, змучений чужими і своїми стражданнями, зближує його з негідником Лужиним і злодієм Свидригайловим. Адже вони вважають, що людині, яка має силу і владу, “все дозволено”. “Ми з одного поля ягоди”, – говорить Свидригайлов Раскольнікову. І Родіон розуміє, що це дійсно так, тому що вони обидва, хоч і з різних мотивів, “переступили через кров”.
Цікаво, що Раскольніков є в цьому значенні ніби спільною ланкою для всіх персонажів. Звернувшись до такого композиційного прийому, як створення духовних двійників і антиподів головного героя, Достоєвський, на мою думку, прагнув довести згубність Описаної теорії не стільки читачеві, скільки Раскольнікову.
Привертає увагу і такий прийом, як зміщення у часі і покарання, і злочину. Тобто злочин розпочинається набагато раніше – після створення Раскольніковим своєї теорії. Відповідно і каяття починається не в момент зізнання.
Зізнання Раскольнікова у злочині – замість каяття, яке настане набагато пізніше.
Автор не нагнітає “жахи” – його самого лякає загубленість людини в світі: готовність до гріха, нехтування моральними цінностями. Для нього важливо показати, що всі злочини Раскольніков здійснює заради добра. Отже, виникає парадокс: в основу скоєного зла покладено добро. Іншими словами, в душі Раскольнікова борються добро і зло.
Зло, доведене до вбивства, зближує його зі Свидригайловим, добро, доведене до самопожертви, ріднить його з Сонею Мармеладовою.
Загалом у Достоєвського зіткнення ідей відбувається саме через носіїв цих ідей. У романі Раскольніков і Соня – це перш за все уособлення протистояння добра і зла. Соня проповідує добро, засноване на християнському смиренні, християнській любові до ближнього і до всіх, хто страждає. Хоча, на мій погляд, у вчинках Соні життя стирає межу між добром і злом.
Продаючи себе заради того, щоб не дати померти з голоду хворий мачусі і її дітям, особисто собі, своєму внутрішньому світові вона заподіює зло.
Взаємопроникнення добра і зла можна побачити і в кошмарі Свидригайлова перед самогубством. Цей герой вчиняє в романі цілу низку жахливих злочинів: згвалтування, вбивства, розтління малолітніх. Щоправда, факт скоєння цих злочинів автор не підтверджує: в основному це плітки Лужина.
Зате достеменно відомо, що Свидригайлов влаштував дітей Катерини Іванівни, допоміг Соні Мармеладовій. Достоєвський показує, як в душі цього героя також триває складна боротьба між добром і злом. Але людський світ надто складний і несправедливий, щоб прийняти правильне рішення щодо вибору життєвого шляху. Порятунок від зла Достоєвський вбачає у вірі.
Христос для нього – найвищий критерій моральності, носій істинного добра на землі. І це єдине, у чому письменник не сумнівається.
Унікальність Достоєвського в тому, що до нього ще ніхто не ставив питання про вибір життєвого шляху, а отже, й пошуку самого себе настільки чітко і водночас складно. На мою думку, лише усвідомивши особисту відповідальність за свої дії, людина може по-справжньому оцінити життя і себе в ньому.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)Роман “Злочин і кара” Ф. Достоєвського як вираження нового, поліфонічного типу художнього мислення
- Співзвучність поезії І. Франка з народнопісенною творчістю ІВАН ФРАНКО
- Твір по літературі 5 клас “Метаморфози” Публія Овідія Назона
Categories: Шкільні твори