ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ
Роди і види літератури
ЕПОС – один із трьох основних родів літератури, поряд із лірикою та драмою. Епос передбачає зображення зовнішніх щодо автора явищ життя. Автор виступає в ролі стороннього спостерігача, що дозволяє йому широко змальовувати дійсність у часі й просторі, глибоко розкривати внутрішній світ персонажів. Основні епічні жанри сучасної літератури – оповідання, повість, роман, новела, нарис.
До епосу належать також фольклорні жанри – казка, легенда, билина, історична пісня тощо.
НОВЕЛА – невеликий розповідний твір про незвичайну життєву подію з несподіваним закінченням. Як жанр уперше з’явилася в італійській літературі XIV-XV ст. у творчості Дж. Боккаччо, Ф. Саккетті та ін.
Великого поширення набула у XIX-XX ст. в європейській та американській літературі. Відомі новелісти в українській літературі – М. Коцюбинський, В. Стефаник, А. Тесленко, Ю. Яновський та ін.
ОПОВІДАННЯ – невеликий розповідний твір, в якому зображується життя персонажа за короткий проміжок часу. Жанр оповідання – один з найпоширеніших у літературі. Він потребує особливої майстерності письменника, вміння лаконічно і художньо яскраво відтворити характер людини і соціальні явища.
ЕСЕ – невеликий прозовий художній твір, літературно-критична стаття, стаття філософського або публіцистичного характеру, що відзначаються підкресленою суб’єктивністю авторської думки, новизною тлумачення поставлених питань, образністю та афористичністю висловлювання. Жанр есе з’явився ще за античних часів, набув поширення у творчості філософів і письменників XVI-XVIII ст. , а надто в добу романтизму, який висунув на перший план особистість автора. У XX ст. до цього жанру зверталися видатні прозаїки, поети і філософи в ідейній боротьбі з метою популяризації здобутків науки тощо. В українській літературі есе зустрічається в доробку В. Винниченка, Є. Маланюка, Ю. Липи, Ю. Шереха та ін.
Порівняно недавно з’явилися змішані жанри романа-есе та повісті-есе.
ПОВІСТЬ – епічний розповідний твір, в якому картину життя змальовано повніше, ніж в оповіданні, але не так широко, як у романі. Повість, звичайно, має один сюжет, але більш розгорнутий, “ніж в оповіданні. Крім головного героя у ній діє ряд другорядних персонажів.
Жанр повісті дуже поширений в українській літературі: “Микола Джеря” І. Нечуя-Левицького, “Fáta morgana” M. Коцюбинського, “Борислав сміється” І. Франка, “Краса і сила” В. Винниченка та ін.
РОМАН – великий епічний твір, у якому змальовано широку картину суспільного життя. Для роману характерні: наявність багатьох сюжетних ліній, зображення персонажів у складних життєвих ситуаціях, розкриття динаміки їх внутрішнього світу. За змістом розрізняють такі види сучасного роману: соціально-психологічний, сімейно-побутовий, історичний, філософський, детективний, пригодницький, сатиричний та ін. Романний жанр виник ще в епоху античності, набув нових рис в середні віки, але справжнього розквіту досяг у XVIII-XIX ст. Розвиток роману в Україні припадає на XIX ст. і пов’язаний з іменами Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ’яненка, П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного та ін.
У XX ст. роман став провідним жанром української прози. Великий внесок у його розвиток зробили А. Головко, П. Панч, М. Стельмах, О. Гончар, П. Загребельний, Ю. Мушкетик та ін.
ЕПОПЕЯ – великий монументальний твір. В античну епоху внаслідок циклізації сказань, пісень і легенд створювалися великі поеми про видатну історичну подію чи героя. Пізніше аналогічні процеси відбувались і в епосі європейських народів. Жанр поетичної епопеї культивувався представниками класицизму. У новітній літературі епопеєю стали називати великі прозові твори, присвячені значним подіям у житті народу.
ДИЛОГІЯ – – твір, що складається з двох самостійних частин, у кожній із яких своє коло персонажів і завершені сюжетні лінії. Наприклад: дилогія Ю. Смолича “Світанок над морем” складається з романів “Чайки сідають на воду” і “Буде на морі погода”. Дилогією в давній Греції називалися драми з двох частин, звідки й походить термін.
ТРИЛОГІЯ – три частини одного твору, що мають різні назви,
Але пов’язані спільністю задуму і дійових осіб. Трилогіями можуть бути великі епічні та драматичні твори.
ТЕТРАЛОГІЯ – великий епічний твір, який складається з чотирьох самостійних частин, об’єднаних загальним ідейним задумом і спільністю персонажів. У тетралогії кожна частина має свою назву. Так, “Сучасна історія” французького письменника А. Франса складається з чотирьох романів: “Під міськими в’язами”, “Вербовий манекен”, “Аметистовий перстень” і “Пан Беранже в Парижі”.
В українській літературі є тетралогія Л. Смілянського, у якій ідеться про чотирьох визначних українських письменників – М. Коцюбинського, Лесю Українку, І. Франка і Т. Шевченка: “Михайло Коцюбинський”, “Червона троянда”, “Мужицький посол” і “Поетова молодість”.
ЛІРИКА – один з трьох родів літератури, у в якому зовнішній світ відображається через почуття, переживання та думки автора. Відзначається лаконізмом і смисловою ємністю у розкритті життєвих явищ. За змістом лірику прийнято поділяти на громадянську, філософську, інтимну, пейзажну та ін.
Основні ліричні жанри – вірш, пісня, послання, елегія, сатира.
ЛІРИЧНИЙ ГЕРОЙ – в літературознавстві умовне поняття, що визначає носія прагнень, думок та почуттів, виражених у ліричному творі. Ліричний герой не завжди тотожний авторові, бо втілює в собі естетичні ідеали не тільки поета, а й певної доби, певної людської спільноти. Термін вживається стосовно поезії та ліричної прози.
ОДА – похвальний, урочисто-патетичний вірш, присвячений важливій події чи видатній особі. Як жанр ліричної поезії виник у стародавній Греції. В одах прославлялися боги, військові подвиги, переможці на олімпійських змаганнях. Великого поширення ода набула в європейських літературах в епоху утвердження абсолютистської монархії в творчості поетів-класицистів.
Теорію жанру розробив теоретик класицизму Н. Буало, який сформулював суворі вимоги До оди.
В Росії розквіт оди припадає на XVIII ст. , на Україні значного розвитку цей жанр не мав.
ПОСЛАННЯ – віршований літературний твір, написаний у формі звернення до певної особи чи групи людей. Жанр послання досить популярний у світовій поезії, відомий ще з часів античності. В українській поезії до нього зверталися майже всі видатні поети: Т. Шевченко – “Гоголю”, “Марку Вовчку”, “До Основ’яненка”, “І мертвим, і живим…”, І. Франко – “Товаришам із тюрми”, “Мойому читачеві”, Леся Українка – “Товаришці на спомин”, “Ворогам” та ін.
РОМАНС – невелика пісня про кохання, що виконується в музичному супроводі. В Україні з’явився на початку XIX ст. і став одним із популярних жанрів вокального мистецтва. Данину жанру віддали Л. Глібов, Леся Українка, І. Франко, а також українські поети XX ст.
ВІРШ – – 1) Рядок у віршованому поетичному творі, основна ритмічна одиниця. У кінці рядка завжди є ритмічна пауза, яка може не відповідати синтаксичним нормам. Вірш-рядок не слід ототожнювати з реченням, оскільки в ньому не завжди висловлюється завершена думка.
2) Поетичний твір.
3) Система віршування.
ГРОМАДЯНСЬКА ЛІРИКА – поетичні твори, присвячені гострим політичним проблемам суспільного життя. Існує паралельний термін – політична лірика. Провідні теми – свобода, захист прав людини, викриття несправедливого соціального ладу, заклик до боротьби. Класичним зразком громадянської лірики є творчість Т. Шевченка.
СПІВОМОВКА – невеликий сюжетний гумористичний вірш, побудований на народному анекдоті. Співомовка близька до байки, але на відміну від байки в ній діють не тварини, а люди, і в кінці немає моралі. Найвиразніше представлений цей жанр у творчості С Руданського, який видав три збірки “Співомовок”.
Наявність у терміні лексеми спів підкреслює близькість співо-мовки до коломийки.
ДУMA – українська народна ліро-епічна пісня героїчного характеру про історичне минуле. Відома з XV ст. Виконувалася народними співцями під акомпанемент кобзи чи ліри. Більшість дум присвячена боротьбі з татарськими і турецькими поневолю-вачами, тяжкій долі невільників, народно-визвольній боротьбі під проводом Богдана Хмельницького. Глибокий історичний зміст, гаряче авторське почуття і виразність поетики сприяли утвердженню думи як жанру та впливу її на українську і російську поезію.
БАЙКА – короткий, здебільшого віршований твір дидактичного змісту, який в алегоричній формі відтворює життя людей. Найчастіше дійовими особами байок виступають тварини. Розповідь про певну подію завершується повчальним висновком – мораллю.
Байка – один із найдавніших жанрів літератури. Широковідомим байкарем стародавньої Греції був Езоп, через що алегоричну мову часто називають езопівською. В Україні байки відомі з XVII-XVIII ст.
Автором прозових байок був Г. Сковорода. Талановиті байкарі XIX ст. – П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, Л. Глібов. Жанр байки розвивався і у XX ст.
Байковий вірш – різностопний ямб, який називається вільним віршем.
БАЛАДА – віршований твір з гострим драматичним сюжетом, любовного, казково-фантастичного, легендарно-історичного, героїко-патріотичного змісту. У різних народів у різні часи термін мав різне значення. В середні віки у Провансі баладою називали народну танцювальну пісню з рефреном. Пізніше в Італії вона відокремилася від танцю, у творчості А. Данте і Ф. Петрарки втратила рефрен, набувши ознаки канцони.
У французькій поезії XIV-XV ст. балада стала формою звертання до певної особи і набула канонічних рис: три строфи, перехресне римування, обов’язковий рефрен. В англійському та шотландському фольклорі побутувала балада драматичного змісту, яка справила значний вплив на європейську літературу. Жанр балади був поширений у творчості поетів-романтиків: Р. Бернса, С. Колдріджа – в Англії, В. Гюго – у Франції, Г. Бюргера, Ф. Шіллера, Й.-В. Гете – в Німеччині, В. Жуковського – в Росії, А. Міцкевича – у Польщі.
Переважали фантастичні сюжети, пов’язані з народними легендами та переказами. В українській літературі до жанру балади зверталися Т. Шевченко, Л. Боровиковський, А. Метлинський, С. Руданський, Ю. Федькович та ін. У XX ст. в сюжетах балад українських поетів переважає героїчна тематика: “Три сини” П. Тичини, “Подвиг” Л. Первомайського, “Балада про комвзводу” А. Малишка, “Партизанська балада” П. Воронька тощо.
ПОЕМА – віршований твір з чітко визначеним сюжетом. Епічний елемент – розповідь про події часто поєднується в поемі з ліричним – вираженням авторських почуттів. З огляду на співвідношення цих елементів розрізняють поеми епічні, ліро-епічні та ліричні.
Чисто епічними вважаються давні поеми, що виникли на основі народних пісень і сказань: “Іліада”, “Одіссея”, “Пісня про Роланда”, “Витязь у тигровій шкурі”, та ін. У процесі розвитку літератури жанр поеми в різних літературних напрямах – класицизмі, романтизмі, реалізмі та ін. – набував нових рис. Велику роль у його становленні в українській літературі відіграв Т. Шевченко як автор романтичних та реалістичних поем. Поема була одним із провідних жанрів української поезії XX ст.
Представлена творами широкого ідейно-тематичного і стильового діапазону: “Мойсей” І. Франка, “Роберт Брюс” Лесі Українки, “Данило Галицький” М. Бажана, “Червона зима” В. Сосюри, “Прометей” А. Малишка та багато інших.
ВЕРТЕП – народний ляльковий театр, поширений в Україні XVIII-XIX ст. Являв собою скриньку у вигляді двоповерхового будиночка із прорізами в підлозі, через які вертепник управляв дерев’яними ляльками. На верхньому поверсі ставились інсценівки на релігійні теми, на нижньому – на побутові теми сатиричного та гумористичного характеру. Дійовими особами останніх були моторний запорожець, спритний солдат, бідний селянин, недотепний пан, зажерливий піп та ін. Виконавцями та авторами вертепних драм виступали школярі й мандрівні дяки, пізніше – мандрівні артисти.
Завдяки широкому використанню фольклорного матеріалу, соціальній загостреності і народному гумору, яскравому оформленню, виконанню пісень та танців вертеп здобув велику популярність серед різних верств українського суспільства.
ШКІЛЬНА ДРАМА – один із жанрів церковної драматургії, яка виникла в країнах Європи в XV-XVI ст. при духовних школах. Згідно з уставом цих шкіл театральні вистави на релігійні теми були обов’язковою формою навчання. В Україні і в Росії шкільна драматургія розвивалася в XVII-XVIII ст. Твори писали до релігійних свят викладачі духовних шкіл. Пізніше провідне місце посіли теми боротьби проти католицизму та історична.
Однією з найвідоміших драм була трагікомедія Ф. Прокоповича “Володимир” . П’єси ставилися в шкільних театрах, які діяли при школах.
ІНТЕРМЕДІЯ – драматичний жанр у середньовічному театрі, гумористична сценка з народного життя, яка виконувалася в антрактах між діями драми на серйозні релігійні теми. В Україні була поширена в XVII-XVIII ст. і мала гострий соціальний характер. Героями звичайно були козак, солдат, бідний селянин, які глузували з панів.
ДРАМА. 1) Драма – один із трьох родів художньої літератури, у якому явища життя розкриваються через самовиявлення дійових осіб, їхні вчинки та розмови. Драматичні твори призначені для сценічного втілення. Основні види – трагедія, комедія, драма, інтермедія, водевіль тощо.
2) Драма – жанр драматургії, проміжний між трагедією та комедією. Виникла в середині XVIII ст. і відтоді посіла чільне місце у світовій драматургії, оскільки найадекватніше відповідала змісту життя, у якому завжди співіснують трагічне й комічне. Має чимало різновидів: соціально-побутова, психологічна, історична, героїчна, мелодрама та ін.
Класичні зразки: “Емілія Галотті” Г. Лессінга, “Гроза” О. Островського, “Назар Стодоля” Т. Шевченка, “Украдене щастя” І. Франка, “Дай серцю волю, заведе в неволю” М. Кропивницького та ін.
ТРАГЕДІЯ – один із видів драми, в основі якого лежить непримиримий конфлікт незвичайного героя з нездоланними зовнішніми обставинами. Найчастіше герой гине. Ранній розквіт трагедії припадає на V ст. до н. є. в Греції. Найвідоміші автори античних трагедій – Есхіл, Софокл і Еврипід. Глибокі думки щодо теорії трагедії залишив Арістотель у своїй “Поетиці”.
Він вважав, що дія трагедії повинна бути важливою і завершеною, покликаною очищати людину від лихих пристрастей через страх і співчуття. Нове піднесення жанру припадає на епоху Відродження і пов’язане передусім із творчістю В. Шекспіра, який подолав однолінійність характерів, розширив “час” і “простір” трагедії, поєднав трагічне з комічним. Трагедія посіла чільне місце в драматургії класицизму, набувши високого громадянського пафосу, піднесеної патетики.
В своєму подальшому розвитку цей жанр наблизився до драми, що повною мірою стосується української і російської драматургії. За радянських часів з’явилася так звана “оптимістична трагедія” , трагічний конфлікт якої, з погляду теоретиків соцреалізму, був якісно новий: загибель героя у фіналі не викликає у глядачів сумного настрою, оскільки все перекриває “величезна впевненість у перемозі нового”.
КОМЕДІЯ – один із видів драматичних творів, у яких зображується смішне в суспільному житті, поведінці й характері людей. Основу комедії складає гумор, який може мати різне забарвлення – від розважального до гострої сатири. Одним із перших дав визначення комедії Арістотель: “Комедія… є зображенням порівняно поганого в людині, але вади відтворюються не в усій повноті, а лише в тій мірі, у якій смішне є частиною неподобного”. У процесі історичного розвитку змінювалось уявлення про смішне, з’являлися нові жанрові модифікації. Розрізняють два основних види комедії: комедія ситуацій і комедія характерів.
Сюжет першої будується на випадкових збігах обставин, заплутаній інтризі, непорозумінні персонажів тощо. У комедії характерів комічний ефект досягається зображенням поведінки персонажа з незвичайними пристрастями. Виділяють ще такі види: побутова комедія, лірична комедія, сатирична комедія, ко-медія настроїв, комедія ідей, трагікомедія та ін. Перший зразок української комедії дав І. Котляревський. Значний внесок у її розвиток зробили Г. Квітка-Основ’яненко, М. Старицький, М. Кропивницький, І. Карпенко-Карий, І. Франко, М. Куліш.
ДРАМАТИЧНА ПОЕМА – невелика віршована п’єса. Наприклад: “Маленькі трагедії” О. Пушкіна, “Вавілонський полон”, “У катакомбах” Лесі Українки та ін.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)Роди і види літератури – ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ
Categories: Твори на різні теми