Що ми вкладаємо в поняття “духовність”? Одразу не відповіси. Словники часто уникають давати визначення духовності: думаю, настільки це багатогранне, ємне і всеохопне слово, за яким приховуються такі якості людини, як доброта, повага до людей, прагнення зберегти пам’ять роду і народу, вірність, високі моральні переконання, щирість, відвертість, відданість переконанням, уміння любити світ і оточуючих тебе людей. І крапку поставити важко, бо на цьому перелік внутрішніх якостей людини, яку ми можемо назвати високодуховною, не закінчується.
Духовність світиться в очах, бездуховність призводить до звиродніння…
Видатний український письменник Олесь Терентійович Гончар у 1967 році закінчив роботу над прекрасним романом “Собор”, у якому й порушив чи не вперше проблему духовності людині. Події роману відбуваються у невеликому металургійному селищі Зачіплянці, яке зародилося, мабуть, з любові. Мешкають у селищі різні люди, та більше серед них справжніх трударів, відданих своїй справі. З такої характеристики починає твір автор, і в ній закладається визначена проблема духовності, “праведності”, як пише О. Гончар.
А основним мірилом цієї духовності людини є собор часів козацького бароко, який ніби виринув із давнини і прямує у вічність.
Бережливим ставленням до собору характеризує позитивних персонажів письменник. Тільки такі, як Микола Баглай, заслуханий в “музику сфер”, Єлька, що зберегла дівочу цнотливість, незважаючи на байдужість і жорстокість інших, Ягор Катратий, полонений пристрасними промовами Дмитра Яворницького про культурну пам’ять народу, Ізот Лобода, який вирощує дерева, уміє насолоджуватися красою природи і людини, юнак-архітектор, який зневажає тих, хто “віддав себе у владу духові руйнувань”, і творить нові архітектурні шедеври, його батько, воєнком, що під час важких боїв Вітчизняної війни дав наказ не стріляти по собору, мають право на майбутнє, саме їм удасться побуду вати, прекрасне суспільство.
Такі люди здатні на високі почуття. Наприклад, кохання Миколи і Єльки зароджується з погляду зелених очей і розквітає пишною квіткою, тоді як зазіхання Володьки Лободи на дівчину, сватання тишком-нишком створюють неприємне враження, викликають відразу до Володьки. Недарма ж письменник дає йому таке промовисте прізвище.
Лобода – то шкідлива рослина, яка тільки псує та захаращує плодючі землі.
Собор, за який Микола Баглай трохи не віддав свого життя, освячує його почуття, пропускає його в майбутнє. Чи не тому хлопець говорить, що він з XXІ століття? Мабуть, там і житимуть, на думку автора, тільки високодухавні люди.
На високе звання людини заслуговує і Вірунька, дружина Івана Баглая, яка два роки чекає коханого з далекої Індії. Для цієї королеви металургійного комбінату “весь світ… повитий Іваном”, а в голосі її – “спрага чекання”. У ній оживає прадавня Ярославна, про неї говорить Микола: “Коли я бачу жінку в любові, у святості чекання, мені хочеться вклонитися їй!” Гарні люди – подібні до героїв роману “Собор” – живуть і серед нас; треба тільки навчитися бачили за часто втомленими обличчями чисту й незаплямовану їхню душу.
Не будемо тут говорити про бездуховність, яка загрожує всім, хто схожий на Володьку Лободу, браконьєрів-юшкоїдів, Обруча, Еру. Ведімо мову про прекрасних справжніх людей, за допомогою яких О. Гончар вирішує проблему духовності, навчаючи нас любові до світу, до людей, умінню жити в гармонії із самим собою та всіма іншими.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)Проблема духовності людини у романі О. Гончара “Собор”
Categories: Твори з літератури