Поет і час

У бурхливе море революційних подій П. Тичина увійшов справжнім поетичним шедевром – історико-філософською поемою “Золотий гомін”, що сповнена пафосом національного відродження. Її назва закарбувалась у свідомість України символом волі й пробудження нації. Мені вона здається своєрідною ораторією, яка проголошує ідею вічності українського народу, його духовної міці. У кожному рядку відчувається гордість автора за свій народ і його історію; душу сповнює урочистість і святковий настрій, бо українська революція 1917 року вселяла віру,

піднімала духовні сили народу, будила його від фізичного і духовного рабства. …Дзвони Лаври і Софії пливуть над містом, як “потужні ріки”, а з глибин вічності “падають зерна в душу”, – кожен переймається думами про Україну, її давнім, сучасним і майбутнім життям.

Я неначе бачу П. Тичину серед тих, хто зібрався на історичній Софіївській площі, щоб виразити свою віковічну волю і мрію про незалежну Українську державу: – Виростем! – сказали тополі. – Бризнем піснями! – сказали квіти. – Розіллємось! – сказав Дніпро.

Бо “золоті джерела скресають під землю”, “Самоцвіти ростуть у глибинах гір”, – перегукується Тичина з народними думами та казками, сповненими віри у щасливий кінець: І б’ються в їх серця у такт: – Ідуть! Ідуть! – Дзвенять немов сонця у такт: – Ідуть, ідуть!.. І всі співають, як вино, – Я – дужий народ, Я молодий. Вболівання за долю рідної землі надихнуло поета на створення циклу “Скорботна мати”. Мати Божа, вона ж Україна, і вона ж, можливо, покійна мати поетова, воскресла силою його уяви.

Вона проходить полями країни наодинці зі своєю скорботою: “Не буть ніколи раю у цім кривавім краю”. Вона не шукає ні правих, ні винних, їй болить національна руїна, що заподіяна братовбивчою війною. Це її словами говорить сповнений відчаю поет: “Як страшно!.. людське серце до краю обідніло”. Ще недавно був “золотий гомін”, а тепер: “Поглянула – скрізь тихо.

Буяє дике жито. – За що тебе розп’ято? За що тебе убито?” “Хто ж це так із тебе насміятися смів?” – гнівно і з неприхованим відчаєм звертається до України Тичина. Поет справедливо стверджує, що не може бути гуманною та людська спільнота, яка грунтується на злобі, зневажанні традицій роду, на обмані та облуді. І, як логічне завершення, – кінцівка поезії, де автор говорить про прозріння народу, який не хоче “ще й на волі у кайданах гнить”. Я знову бачу того ж Тичину-патріота, що й у “Золотому гомоні”.

У художній формі він ставить ті гострі питання, які хвилюють і його, і тисячі його земляків – українців. Відповіді на них Тичина не дає, та всі її знають: Ждали ми героя, а встав свинопас, – Хто ж так люто кинув на поталу нас? Жодного разу автор прямо не називає винуватця соціального і морального зламу українського життя, та його риторичні питання сумнівів у правильній відповіді не викликають:

Хто ж це так із тебе насміяться смів? Хто у твоє серце ніж загородив? За цими рядками простежується громадянська позиція митця, який – плоть від плоті рідного народу.





Поет і час

Categories: Твори з літератури