Питання життя й смерті у творчості Шукшина

Можна, імовірно, говорити про джерела, такого відношення до питань життя й смерті, так уже й сказано дуже багато. Шукшин цього завдання перед собою не ставить. Він просто малює картину, дивну але своїй проникливості й значущості, і ясно, що старий з ого відношенням до “вічного” проблемам – це втілення однієї з тих моральних безумовностей, з яких виходить письменник у дослідженні життєвих явищ

Однак життя є життя. І Шукшин цілком усвідомлює тому, що моральні зразки, їм у якість “одиниці виміру”, можливі лише й системі тих відносин, які відповідають їхній природі. “Світлі душі” можуть виявитися по-справжньому лише тоді, коли це тільки від них не залежить

Але життя розвивається за своїми законами, і в ході цього розвитку нерідко створюються такі умови, на які шукшинские герої, так сказати, “не розраховані”. І тоді виявляється, що лише деякі з них здатні не розгубитися в цих нових умовах, що для більшості зіткнень із суворими явищами дійсності кінчається якщо не загибеллю, те, у всякому разі, неабиякими синцями й шишками

Від шофера Івана Петіна пішла дружина. Пішла, залишивши на столі записку: “Іван, вибач, але більше з таким пеньком я жити не можу. Не шукай мене. Людмила”.

Іван – типово шукшинский герой. Він – людина безбережного морального здоров’я, довірливий і наївно-простодушний. Такий же, як Павло Попов з оповідання “Страждання молодого Ваганова”, як Серега Безмінів. Непоколебимо переконаний, а точніше сказати, що просто народився із упевненістю, – що головне в житті – праця й людська порядність, вона щиро не розуміє своєї провини перед дружиною й по-справжньому вражений тим, що люди, виявляється, можуть надійти з ним так несправедливо. “…Ніколи не міг він помислить, що мужика падо судити по цих якостях – чи завжди він весел і чи вміє складно говорити”. І от в “раскасе”, що він пише в районну газету, він потрясенно запитує: “Як же так можна?”

У чому ж суть “позову” Івана з його кривдниками? Що являє собою ця колізія – истинпую чи драму, що приключилася з гарною людиною, або ж, як уважає, наприклад, В. Чалмаев, початок якихось моральних зрушень у душах, ” відсталого спокою, щоперебували до цього в стані,”? І як взагалі розуміти цей “раскас” – як щиру й гідну співчуття сповідь людини, несправедливо оголеного, або ж, як говорить, у розвиток своєї думки, той же В. Чалмаев, це означає, що “тріснула сонна сліпа сила, і з “трещини” заюшив потік напівписьменних слів, сумбурних емоцій, темних самозвеличувань” ?

“Це раптове нещастя, – роз’ясняє В. Чалмаев, – велика школа для Івана, початок зрушень, початок серйозного, а не напівсонного усвідомлення життя й себе як особистості. Зовсім пе дріб’язок, виявляється, усякі там штучки начебто вміння складно говорити, веселощі, щиросердечної тонкості…”

Слів ні, звичайно ж, “усякі там штучки начебто вміння складно говорити” і т. п. мають у житті певне значення – хто ж отут стане сперечатися? Одпако от у чому питання: а судді хто? Від чийого імені пред’являються Іванові ці докори? І, головне, що коштує за ними в людей, їх що пред’являють?

Якщо придивитися до всієї цієї історії ближче, те не можна не побачити, що Людмилииа спрага “тонкого звертання” – це всього лише домагання обивательки, глибоко ЕГОЇСТИЧНОЇ й самозакоханої. “Їй усі говорили, – пише Іван у своєму “раскасв”, – що вона схожа на якусь артистку. Я забув на яку. Але вона дурочка не розуміє: пу й що?

Чи мало па кого я схожий, я й давай тепер скакати, як блоха па дзеркалі. А їй коли говорили, що вона схожа, вона прямо щастливая ставала. Вона й у культпрасвет-школу через це пішла, вона сама говорила. А еслив сказати кому, – зовсім резонно запитує Іван, – што він на Гітлера схожий, те што йому тада залишається робити: вистачати рушницю й стріляти всіх підряд? “

От у це-те єдино й виявився Іван “винуватим” – у тім, що Людмилі були потрібні не його “абсолютні” людські якості, а лише можливість зробити його частиною тієї “гарної” обстановки, що вона хотіла навколо себе створити. Цієї своєї “провини” Іван не розуміє й ніколи не зрозуміє. І якщо вже в ньому й відбудеться який-небудь “зрушення”, те, треба думати, зовсім не той, що має на увазі В. Чалмаев. Одержавши настільки жорстокий життєвий урок, Іван, швидше за все, і сам озлобиться, а ще скоріше – виробить собі трогателию-пелепую філософію, подібну тієї, у якій, наприклад, зміцнився зрештою Павло Попов, герой оповідання “Страждання молодого Ваганова”.

У того теж вийшла історія із дружиною начебто петинской, і оп теж написав свій “раскас”: “Прийшов я, голений, вона лежить, як удав на перипе. Ну, говорю, розповідай, як ти отут без мене знову скурвилась?” і т. д. У розмові зі слідчим, якому він направив свій “раскас”, він викладає цю свою філософію:

“- Я так скажу, товариш Ваганов, – зрозумів нарешті Попов. – З тієї сторони, з жіночої, відтіля чекати нема чого. Це обман суцільної. Я теж думав про цьому ж…

Чому ж, мол, люди жи-те не вміють? Адже ти подивися: що ні сім’я, то розлад. Що ні сім’я, те який-небудь так раскосяк. Чому ж так? А тому, . що нема чого чекати від баби…

Баба, вона і є баба – Навіщо ж чорт ми тоді женимося? – запитав Ваганов, здивований цією закоренілою філософією – Це інше питання. – Попов говорив вільно, переконано – правда, напевно, думав про це. – Сім’я людині потрібна; це вуж як не крутись. Без сім’ї ти, порожній нуль. Чого ж тоді ми дітей так лтобнм? А тому й любимо, щоб була сила – терпіти всі жіночі витівки… – Але є ж… нормальні сім’ї! – Так де?! Причиняються.

Сміття з хати не виносют. А самі нишком… бушують. – – Ну, ялинки зелені! – усе більше дивувався Ваганов. – Це вже зовсім… морок якоїсь. Як же, той^-те-жи-те?

Василь Шукшин любить цих своїх героїв, ставиться до них з теплим і сумним співчуттям, л навіть сама беззахисність їхня дорога йому як ознака високої щиросердечної шляхетності й нравственной розвиненості.





Питання життя й смерті у творчості Шукшина

Categories: Твори з літератури