Письменницька доля Горького

На 90-і роки доводиться знайомство Горького з Україною. Уже його перше оповідання “Макар Чудра” був навіяний враженнями від подорожі по Україні в 1891 р. Українські враження або український матеріал покладений в основу багатьох добутків письменника – “Баба Изергиль”, “Челкаш”, “Омелян Пиляй”, “Коновалів”, “Мій супутник”, “На Чангули”, “Волоська легенда” і ін. В 1891 р. письменник уперше відвідав Київ, а, згодом трохи раз приїжджав на літній відпочинок у село Мануйловка в Полтавській області. Тут він познайомився не тільки з побутом і звичаями українського народу, а й з його літературою. В одному з листів, написаних у Мануйловке, він визнавався: “Уперше я читав Шевченко ще юнаків, у Казані, наприкінці 80-х років…

Потім, улітку 97 і 98-го року, коли жив у Мануйловке… я читав Шевченко українською мовою селянам… Вірші Шевченко взагалі дуже мені сподобалися… Дуже хотілося б видати Гулака-Артемовского, Основьяненко, Котляревского – особливо!”

В 1889 р., перебуваючи на лікуванні в Ялті, Горький познайомився з А. Чеховим, А. Куприним,

І. Буніним, а в наступному році в Москві зустрівся з Л. Толстим. Тоді ж Горький почав брати активну участь у революційному русі, його кілька разів заарештовувала поліція. Погрози нових арештів змусили його в 1906 р. емігрувати. Революційні події 1905 р. Горький зустріла схвально.

Разом з тим його оцінка цих подій не позбавлена внутрішніх коливань і скепсису в тім плані, чи не стане революція стихійною силою, що змете все на своєму шляху. Сумніву письменника відобразилися в його тодішній публіцистиці: “Сповідь”, “Про цинізм”, “Руйнування особистості”. В 1913 р. Горький вернувся в Росію.

Більшовицьку революцію 1917 р. він підтримав, але його власна політична позиція щодо її була далеко неоднозначною. У своїй тодішній публіцистиці Горький засудив насильство й жорстокість і висловив свій скептицизм щодо перспектив соціально-історичного розвитку, накреслених більшовицькою партією: “Найбільше мене вражає те, що революція не має ознак духовного відродження людини”; “Під час погромів людей убивають, як вовків, поступово привчаючи до спокійного знищення ближнього”.

В1921 р. Горький знову покинув Росію й сім наступного років жив в Італії, Франції, Німеччині, де намагався осмислити зміни, які відбувалися на його батьківщині. В 1928 р. він вернувся в Росію, де співробітничав з урядом більшовиків. У країні сталинизма письменник активно займався літературною й культосвітньою діяльністю. В 1934 р. на І з’їзді радянських письменників його проголосили засновником соціалістичного реалізму – методу, що, на думку тодішніх ідеологів культури, повинен був об’єднати всіх письменників радянської епохи. Від Горького намагалися приховувати щирі масштаби сталінських репресій, разом з тим саме йому належить відоме вираження: “Якщо ворог не скоряє – його знищують”, що став основним гаслом сталінської політики.

В останні роки життя письменник важко хворів на сухоту, а 18 червня 1936 року вмер. По одній з версій, його могли отруїти, оскільки Сталін побоювався, що Горький може відкрито виступити проти політики репресій, і це придбає міжнародний розголос

Письменницька доля Горького трагічна. Засуджений більшістю літераторів еміграції, у СРСР він ще при житті був проголошений класиком і вважався засновником і ідейним натхненником соціалістичного реалізму. Після смерті Горького тривалий час уважали неперевершеним генієм, “хрестоматійним” літературним зразком, а в пострадянську епоху намагалися проголосити бездарністю й незначністю. Втім, теперішня світоглядна й ідейна позиція Горького була далекої від нав’язаного йому ідеологічного схематизму й прямолінійності, хоча вона й не позбавлена внутрішніх розбіжностей і ідейних скривлень, а художня цінність написаного їм визнавалася беззастережної навіть його ідейними ворогами

У творчості Горького першої третини XX ст. виділяють два періоди. Перший, котрий охоплює 1899 – 1912 роки, уважається найбільш тенденційним і політично заангажованим, оскільки він пов’язаний з революційною ідеологією. У цей час були створені соціальні романи й повести “Фома Гордєєв” , “Троя” , “Мати” , “Сповідь” , “Городок Окуров” , “Життя Матвія Кожемякина” .

Всі ці добутки, за словами одного із сучасних письменникові критиків, “зображують широку картину російського провінційного життя – з усім його безглуздим варварством, брудом і неуцтвом, де лише окремі особистості намагаються осягти “сенс життя”, вирватися із драговини й указати темним і придавленим масам світлий шлях”. На цей же період доводиться й світанок драматургії Горького, у якій як звичайно піднімається та ж проблематика, що й у його прозі.

1913 – 1936 р. – це другий період творчості Горького, що в основному охоплює автобіографічні добутки й спогади. У творчості Горького першої третини XІX ст., як і раніше, що веде темою залишається тема гуманізму, пошуків духовних основ, які визначають гуманістичний ідеал, “моральна особа” “сьогодення” Людини. Але загальна ідейна тональність цих пошуків подекуди змінюється. З одного боку, це проявляється в посиленні моралізаторських тенденцій, які особливо чітко виявляють себе в драматургії Горького, а з іншого боку – у прозі більше явно й неоднозначно окреслюються його політичні симпатії й пріоритети, які, фактично, прямо випливають із гасел і ідеології тодішнього зразка. Змінюються й художні орієнтири Горького: у його поетиці починає домінувати реалістичний метод, що істотно відсуває романтичні прийоми ранньої творчості

Найбільш примітної в контексті загальної ідейної й художньої еволюції Горького першої третини XX ст. є його драма “На дні” і роман “Мати”.

“На дні” – п’єса, що по жанрі є соціально-філософською драмою, представляє вершину драматургії Горького. Тематично вона об’єднана з його прозою 90-х років і завершує у творчості письменника цикл добутків про “босяків”. “Вона стала підсумком моїх майже двадцятилітніх спостережень над миром “колишніх людей”, – писав пізніше сам Горький. Дія відбувається “на дні”, як метафорично названий у драмі притулок для бездомних, у якому зібралися представники різноманітних соціальних прошарків тодішньої Росії.

Всі вони відрізняються за віком, характерам, професіям, кожний з них по різних причинах потрапив на “дно” життя, але всіх їх поєднує почуття власної соціальної неповноцінності й ілюзорна віра в те, що, зрештою, їм удасться вирватися з в’язниці, з якої асоціюється для них життя в притулку.

У романі “Мати” Горький зображує неухильний ріст у народних масах революційної свідомості. Усе ланки цього процесу показані, насамперед, у зв’язку з його головними героями – Ниловной і її сином Павлом. Павло – фабричний робітник, доля якого спочатку була типової для людей його кола й професії.

У юнаку зріє соціальний протест, але наслідком є лише пияцтво й агресивне поводження. Зустріч із більшовицьким підпіллям рішуче змінює свідомість Павла. Згодом він стає професійним революціонером, а після арешту по вироку суду повинен бути висланий у Сибір.

Аналогічна еволюція проходить і з його матір’ю Ниловной, що із затурканим життям, слабкої жінки перетворюється у вольового й мужнього революціонера, свідомого борця із соціальною несправедливістю.

Цей роман визнають найбільш тенденційним і в художньому плані досить слабким твором Горького.

Життя й творчість Горького тісно пов’язані з Україною. Уперше Горький побував в Україні в 1891 р., відвідав могилу Т. Шевченко в Каневі. В 1897 р. жив у с. Мануйловка, що у Полтавській області, де організував хор і самодіяльний український театр. У другий приїжджав сюди в 1900 р. Згодом побував в Одесі, Києві, Харкові. Дружив з Г. Коцюбинським.

Пропагував і сприяв виданню добутків українських письменників.





Письменницька доля Горького

Categories: Твори з літератури