Печорін герой свого часу

Роман “Герой нашого часу” – вершина творчості Лєрмонтова. Робота над цим твором продовжувалася з 1837 по 1840 рік. У 1841 році друге видання було доповнене передмовою.

У ній автор відповідав своїм критикам, які стверджували, що Печорін – порочне явище, нетипове для російського життя, наклеп на молодь Росії. Образ Печоріна – одне з найбільших художніх відкриттів російської літератури.. На думку Лєрмонтова, “це портрет, складений з пороків усього нашого покоління в повному їх розвитку”. Печорін – герой перехідного часу, представник дворянської молоді, що вступила в життя після розгрому декабристів. Він обдарована та глибока людина, змушена жити в похмурі роки миколаївської реакції.

У молодості Печорін ганявся за світськими розвагами, пересичившись ними, намагався зайнятися наукою, але “науки теж набридли”, і його охопила нудьга. Розчарованість у житті, відсутність високих суспільних ідеалів – риса багатьох мислячих людей того часу. Печорін приходить до усвідомлення своєї нікчемності, непотрібності. От його судження про самого себе: “Моє життя

було тільки ланцюгом смутних і невдалих протиріч серцю або розуму”; “Я давно вже живу не серцем, а головою”; “У мені душа зіпсована світом”.

Понад усе на світі Печорін цінує свою волю, можливість робити все, що йому хочеться, не приносячи нікому ні користі, ані завдаючи шкоди. І тільки наприкінці життя він розуміє, чим обернулася для нього ця воля. Наприкінці роману ми бачимо його зовсім самотнього, без друзів, без коханої. Печорін – скептик. Безпристрасність бореться в ньому з почуттям, розум із серцем “Я іноді відчуваю презирство до себе… чи не я нехтую іншими?”; “У мене нещасливий характер… якщо я роблю нещасливими інших, то і сам не менш нещасливий”, – говорить він про себе.

Дійсно, Печорін – причина нещасть багатьох людей. Гине Бела, застрелений на дуелі Грушницький, з вини Печоріна зруйнований побут “мирних контрабандистів”, розбиті серця Віри і княжни Мері. Печорін визнає, що в ньому живуть дві людини: одна щось робить, інша це судить. Але чи потрібно так суворо судити Печоріна? Адже він до останньої хвилини вірив у шляхетність Грушницького, у той час як той із друзями спокійно готувався убити його на дуелі.

Печорін, безумовно, винний у смерті Бели, але лише побічно. При цьому він сам глибоко страждає, хоча і ховає свої почуття під маскою байдужості. Щодо Мері, то любов до Печоріна розбудила душу світської панночки, адже любов – не тільки радість, але і страждання! Так що не такий уже він і “лиходій”, Григорій Олександрович Печорін.

Так, нам зовсім очевидні недоліки героя Лєрмонтова, його егоїзм, байдужість. Але доля Печоріна чомусь хвилює нас. Ми співчуваємо його словам: “Навіщо я жив? З якою метою я народився?..

А, напевне, вона існувала, і, напевне, було мені призначення високе, тому що я відчуваю в душі сили неосяжні”. Для високого призначення Печоріна час ще не прийшов: час декабристів уже минув, епоха демократів ще не настала. Лєрмонтов зробив образ Печоріна збірним для свого покоління, наділивши його рисами, типовими не тільки для свого часу, але і для самого себе.

Одним із перших, хто усвідомив непроминуще значення Лєрмонтовського роману, був В. Г. Бєлінський. “Ось книга, якій судилося ніколи не зістарітися… – писав він. – Ця стара книга завжди буде нова”.





Печорін герой свого часу

Categories: Твори з літератури