Особливості композиції, художнього часу, образу автора у романі М. Лєрмонтова “Герой нашого часу”

Здавалося б, яка нормальна людина, читаючи книгу, ставить перед собою питання про композицію твору? Яка ж мені, відверто кажучи, різниця, де у творі зав’язка, а де кульмінація, як пливе художній час, коли я просто читаю. Якщо цікаво, навіть не читаю – проковтую, якщо так собі – часу на ознайомлення з твором, звичайно, піде більше.

Так що питання про композицію, як водиться, іде осторонь від твору – тому що на уроці спитають.

Але правил без винятків, мабуть, не буває. Перегортаючи, не пам’ятаю вже з якого приводу, сторінки роману, я зупинилася на дуелі Печоріна з Грушницьким. Звичайно ж, зачиталась, бо дуже люблю це місце. І раптом… спіймала себе на тому, що я знала результат дуелі ще до її розв’язки…

Знала! До того ж автор підкреслював це не раз! У нотатках щоденника, де Печорін посилався на свій настрій у фортеці, у зустрічі з Печоріним на станції, у повідомленні про його смерть у Персії…

Я була просто приголомшена: як же так, зняти напруження в одному з ключових епізодів! А потім зрозуміла, що Лєрмонтов досягнув найвищої мети: знаючи, що відбудеться, я –

з не меншим захопленням! – читала, ловлячи кожну фразу, намагаючись відгадати, як все відбудеться.

І побачила раптом вищу справедливість Печоріна, його бажання мати право, ставлячи іншу людину у небезпечну ситуацію, самому випробувати її. Зрозуміла його доброту і змогу вибачити суперникові, якщо той визнає перед усіма свою провину, доведе, що не втратив остаточно людяність і порядність. Якось на собі відчула, як сумно й самотньо Печоріну серед тих людей, і пожаліла його, якого раніше вважала невиправним себелюбцем.

А ще він виріс у моїх очах після передсмертного визнання Грушницького: “Я вас ненавиджу, а до себе ставлюсь з презирством”, – тобто побачила повагу до нього, до сили його душі навіть в очах ворога…

Ось вам і час, ось і розміщення частин твору у певній послідовності, на яку ми звикли не звертати уваги!

Я відкрила сторінку, де надруковано зміст роману, поклала перед собою чистий аркуш паперу. Почала писати. Тепер події зайняли своє місце згідно з часом, коли відбувалися.

Порядок встановлено?

Але де ж поділася та гострота почуття, коли Печорін плакав, не наздогнавши княгиню Віру, хоч би на один погляд, на одне слово? Чому не шкода його, хоч він востаннє втратив Белу? І не примхами молодого офіцера, коханця долі, постає його поведінка з Максимом Максимичем у фортеці, а просто життям – існуванням людини, що, незважаючи на вік, уже так у всьому розчарувалася: у друзях, у кар’єрі, у коханні.

Тому й до Персії на наших очах від’їжджає від станції не тридцятирічний чоловік, а мовби дуже немолода, втомлена людина, якій байдуже до старих знайомих, до сторінок щоденника – зупинених годин та хвилин власного життя, до пам’яті про себе…

Із трьох боків показує його автор: через сприйняття Максима Максимича, через відверті рядки щоденника і своїми очима. Тобто, виявляється, читачі у тому випадковому супутнику Максима Максимича бачать Лєрмонтова, його розмовника на заїжджому дворі!

Вимальовується, стає рельєфнішим знайомий образ офіцера-письменника, невисокого на зріст, з чорними очима, у знайомій за автопортретом кошлатій бурці. Людина, що вміє викликати на розмову, вислухати сповідь супутника, витримати незаслужену ним недовіру. А головне – створити роман з таємним плином думки, з надзвичайною побудовою, що робить світ героїв стереоскопічним.

Роман про героя свого часу.





Особливості композиції, художнього часу, образу автора у романі М. Лєрмонтова “Герой нашого часу”

Categories: Твори з літератури