П’єса “На дні” це іносказання про правду й життя

Правда людини й правда про людину ніяк не можуть збігтися в героїв п’єси. Наприклад, у Насті. Бубнів і Барон сміються над вигаданою нею історією про любов до неї Рауля. Але за дешевою вигадкою коштує внутрішня потреба Насті в цій любові й віра в те, що така любов змінила б її і її життя

Для неї – це сама свята правда. Але правда Насті не може перейти зі сфери мрії в сферу реальності. Вона не відділилася від Насті й не перейшла у факт її життя.

Так відбувається абсолютна розбіжність правди про Настю й правди Насті. У житті Настя – повія

й фантазерка. Але на рівні розуміння самої героїні ця різниця залишається непроясненої

Аналогічне протиріччя між правдою героя й правдою про героя характерно майже для кожного персонажа, включаючи Сатину, що любить повторювати: “Добре це – почувати себе людиною!” А на ділі він – “арештант, убивця, шулер”. Ще стародавні греки зрозуміли, що не можна абсолютизировать “голу” правду, і створили своя класична триєдність “істина, добро й краса”. Гіркий у п’єсі “На дні” наважився перекинути місток між поняттями “людин” і “правда”. У завершальні суперечки про правду й людину монологах Сатину ця думка формулюється чітко: “Що таке – правда?

Людина – от правда”. “Існує тільки людина, все інше – справа його рук і його мозку”.

По Горькому, щира правда не представляє цінності. Правдолюбець Бубнов змальований драматургом з відвертою ворожістю. Незрозуміло, чого більше в словах Бубнова – спраги правди або прагнення принизити й образити людини.

Правда Бубнова зла, і тому вона далека від істини. Такими ж соками злості й ненависті харчується “чесність” Татарина

Щоб стати діюча, корисної, правда повинна опиратися на щось більше глибоке, чим вона сама. По Горькому, цією опорою є Людина. Мир же, що оточує героїв п’єси, живе за іншим законом. У ньому щирою цінністю володіють справи й речі. А людина – лише додаток до них.

Мешканці “дна” по-своєму навіть симпатичні, тому що в них немає нічого від “Ионича” і “людини у футлярі”. Якщо людина – це тільки мозок і руки, міркує Васько Попіл, “коли людей по роботі цінувати… тоді коня краще всякої людини… возить – і мовчить!”. Не випадково К. С. Станіславський, перший виконавець ролі Сатину, підкреслював у горьковской п’єсі саме цей пафос босяцької волі: “Воля – будь-що-будь! – от її духовна сутність. Та воля, заради якої люди опускаються на дно життя…”

Непохитна віра людини в справедливе й прекрасне життя виражена в притчі Луки про праведну землю. Це ідейна серцевина п’єси. Тут зіштовхуються один з одним “чоловік” зі своєю вірою в існування праведної землі й “учений”, що спростовує своїми картами й цифрами цю ілюзію: “Покажи ти мені, зроби милість, де лежить праведна земля і як туди дорога?” “Ну, отут людина й розсердився – як так?

Жився-жив, терпів-терпів і все вірив – є! А за планами виходить – немає! Грабіж… І говорить він ученому: ах ти… сволота такої! Негідник ти, а не вчений… так у вухо йому – раз!

Так ще!.. А після того пішов додому й – повісився!”

Тут криється ключ до розгадки ідейної суперечливості п’єси “На дні”. Якщо реальність не дозволяє людині зберігати почуття власного достоїнства, то нехай “правду про людину” замінить “правда людини” . Людина в притчі про праведну землю жорстоко розплатилася за свою віру. Але це був його вибір, його власне рішення. І саме про нього говорить Сатин: “Людина – вільний… він за все платить сам, і тому він – вільний!” Актор, що згадав на мить, що це значить – почувати себе Людиною, повторив учинок людини із притчі, віддавши перевагу піднесеній смерті принизливого життя

Правда реалістів прив’язувала людини до дійсності, що спотворювала до невпізнанності абстрактні цінності моралістів і філософів, робила його заручником і жертвою життя. В образі Кліща Горький зіштовхує в непримиренному протиріччі такі безперечні моральні цінності, як праця й гуманність: “Ти думаєш, я не вирвуся звідси? Вилізу… шкіру здеру, а вилізу… От перегодь… умре дружина…” Щоб зажити по-людськи, потрібно принести людську жертву.

Пробитися в життя, як вирватися з капкана, можна лише здерши із себе шкіру. Людське відношення до Ганни несумісно в Кліщі з розумінням себе як людини. На прикладі цього персонажа Горький демонструє, яку метаморфозу перетерплюють “на дні” такі поняття, як “сором”, “совість”, “честь” та ін. Саме вони змушують Кліща нехтувати й люто ненавидіти людей, насамперед ближніх своїх.

Щоб він залишався чесним, вони все повинні издохнуть.

Горький не стільки шукає в п’єсі готова відповідь на питання, скільки порушує питання: а чи можна вважати людиною того, хто упокорився й більше не шукає відповіді на це питання? Звідси й стрижневий мотив п’єси – протиріччя між Правдою раба й волею Людини. Художня цінність п’єси в тім, що вона задала це гостре й болюче питання, а не в тім, що знайдено відповідь.

Відповіді не було й у житті. І питання цей пролунала як надія для тих, хто отчаялся й упокорився, і як виклик тим, хто волів філософствувати вкомфорте.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)


П’єса “На дні” це іносказання про правду й життя

Categories: Твори з літератури