Образ Петра Першого в поемі Мідний вершник Пушкіна А. С (Твори з літератури)

Але північне місто – як примара мрячний, Ми, люди, проходимо, як тіні в сні. Лише ти крізь століття, незмінний, вінчаний, З рукою простягненої летиш на коні. В. Я. Брюсов До поеми “Мідний вершник” Пушкін кілька разів звертався до образа пануючи-реформатора: у поемі “Полтава” , у незакінченому романі “Арап Петра Великого” , у матеріалах до “Історії Петра Великого”.

Протягом усього творчості поет по-різному оцінював діяльність Петра. Спочатку Петро представлявся Пушкіну винятковою історичною особистістю.

“Геній Петра виривався за межі свого століття”, – писав Пушкін в “Замітках по російської історії XVІІІ століття” . Цей погляд на царя знайшов відбиття в поемі “Полтава”, де Петро зображений як романтичний герой: Виходить Петро. Його ока Сіяють Лик його жахливий. Движенья швидкі.

Він прекрасний.

Він весь, як божия гроза. Петро зображений як діяльний государ, “понад натхненний” , що знає, що потрібно для його держави, щоб продовжувати реформи в благо Росії, – необхідна перемога над шведськими військами й над Карлом Тому він активно втручається в Полтавську битву. Його поводження контрастно оттеняется похмурістю, млявістю пораненого шведського короля.

Перед шведськими військами В качалці, блідий, нерухомий, Страждаючи раною, Карл з’явився. Поема “Полтава” закінчується рядками, де поет визнає надзвичайні заслуги Петра перед Росією й у військової, і в політичної, і в адміністративної, і в культурної областях. Сучасна Росія, на думку Пушкіна, є насамперед утвором Петра Великого: У громадянстві північної держави, У її войовничій долі, Лише ти спорудив, герой Полтави, Величезний пам’ятник собі Однак поет бачив у царі й крайній прояв самовладдя – прямий деспотизм. “Петро нехтував людство, може бути, більш, ніж Наполеон”, – продовжує Пушкіна в “Замітках по російської історії XVІІІ століття”.

У незакінченому романі “Арап Петра Великого” Петро зображується вже більш реалистично, ніж в “Полтаві”.

З одного боку, цар представлений як мудрий державний діяч, що перебуває в постійних працях і турботах про свою державу. Ибрагим спостерігає Петра під час диктування указів, під час роботи в токарській майстерні й т. буд. Цар уважно ставиться до свого улюбленця: він розуміє, що Ибрагиму потрібно женитися, адже африканець почуває себе чужим і самотнім у російському суспільстві.

Цар сам підшукує й сватає йому наречену – Наталю з боярського роду Ржевских. З іншого боку, у Петрові Пушкін бачить не тільки державну мудрість і людяність, але й самодержавне свавілля, коли той не бажає вникати в обставини окремої людини, наприклад, не бажає поцікавитися почуттями самої нареченої, і, допомагаючи Ибрагиму, цар розбиває життя Наташи. Іншими словами, у романі автор відзначає як позитивні риси характеру Петра, так і негативні. Критичне відношення до Петра не заважає поетові визнавати видатні заслуги пануючи й дивуватися його енергії, працездатності, широті його душі.

Вірш “Станси” написане як своєрідне наставляння новому цареві Миколі Першому, котрого автор призиває у всім бути схожим на великого пращура. У вірші відзначається творча діяльність Петра, його патріотизм: Самодержавною рукою Він сміло сіяв просвещенье, Не нехтував країни рідної: Він знав її предназначенье. У вірші “Бенкет Петра Першого” поет підкреслює великодушність і мудрість пануючи, що вмів не тільки давати відсіч ворогам, але й множити число своїх прихильників і друзів Бенкет в ” Питербурге-Містечку” цар улаштувало не тому, що відзначає військову перемогу; не тому, що святкує народження спадкоємця; не тому, що радується новому кораблю: Немає!

Він з підданим мириться; Винуватому вину Відпускаючи, веселиться; Кружку пінить із ним одну; И в чоло його цілує, Світлий серцем і особою; И прощенье тріумфує, Як перемогу над ворогом.

В “Мідному вершнику” риси моці й самовладдя в образі Петра доведені до межі. У вступі цар зображується як далекоглядний державний діяч: Пушкін приводить міркування Петра, навіщо повинна бути побудована нова столиця. Це й військові цілі, і державні політичні міркування, і торговельні інтереси. При цьому Петро начебто б і не звертає увагу на те, що по ріці пливе в челне рибалка, що “тут і там” чорніють бідні хати; для нього берега Неви однаково пустельні, він захоплений великою мрією й не бачить “маленьких людей”.

Далі у вступі треба опис прекрасного міста, що був побудований на топких болотах, на низьких невських берегах і став вродою й гордістю Росії, символом могутності країни, який покоряється навіть природа. Отже, Петро у вступі представлений як щирий творчий геній, що “створює все з нічого” . Уже в першій частині поеми, де показаний бунт стихій, Петро перетворюється в “гордовитого бовдура” – пам’ятник е. Фальконе, чудовий по своїй емоційній виразності. Мідний вершник зображений як істота вище.

Нащадок Петра, Олександр Перший, смиренно заявляє в поемі: “З божою стихією Царям не подолати” , а Петро на своєму бронзовому коні піднімається над стихіями, і хвилі, які встають навколо пам’ятника, як гори, нічого не можуть із ним зробити: Над возмущенною Не Вию Коштує із простертою рукою Кумир на бронзовому коні. У другій частині, що описує бунт людини, Мідний вершник названий владарем Долі, що своєю фатальною волею направляє життя цілого народу. Петербург, це прекрасне місто, побудований “під морем” .

Інакше кажучи, коли Петро вибирав місце для нової столиці, він думав про велич і багатство держави, але не про простих людей, які будуть жити в цьому місті. Через великодержавні плани пануючи звалилося щастя й життя Євгенія. Тому божевільний Євгеній дорікає Мідного вершника й навіть загрожує йому кулаком: у душі безумця народжується протест проти насильства чужої волі над його долею.

Петро в поемі стає символом бездушної Російської держави, що зневажає права “маленької людини”. Статуя у хворій уяві Євгенія оживає, Мідний вершник несеться, “осяяний луною блідої” , і стає Блідим Вершником набледном Коні, тобто біблійним образом смерті.

От до чого приходить Пушкін, думаючи про великого творця нової Росії. Мідний вершник утихомирює-лякає “маленьку людину, що збунтувалася,”. Як невська вода після повені схлинула назад у русло ріки, так і в державному житті все бистро прийшло в “колишній порядок” : бунт божевільного одинака нічого не змінив у суспільстві, і Євгеній умер удалині від людей, на порозі того самого будинку, де мріяв знайти щастя.

На закінчення можна сказати, що з роками критичне відношення Пушкіна до Петра Великому підсилювалося. У матеріалах до “Історії Петра Великого” автор швидко стосується реформ пануючи, які є “плоди розуму великої, виконаної доброзичливості й мудрості”, зате докладно приводить ті укази, які свідчать про “свавілля й варварство”, “несправедливості й жорстокості”. Ці різні оцінки Пушкіна-Історика знайшли відбиття в його художніх творах. Спочатку поет ставився до царя як до яскравої особистості, справедливому й мудрому государеві, великодушній і скромній людині.

Поступово образ Петра стає складним і суперечливим, у ньому, поряд з державною мудрістю й доцільністю, присутні риси самодержця, упевненого, що він має законне право вершити й ламати долі людей по власному розумінню.

В “Мідному вершнику” представлений фінал еволюції образа Петра в пушкінській творчості: людські риси в Петрові взагалі відсутні, автор називає його “кумир на бронзовому коні” – ні розлютована стихія, ні людські лиха не стосуються його. Імператор з’являється символом російської бюрократичної держави, далекого інтересам простих людей і обслуговуючого тільки саме себе. Оскільки поема є найбільш пізнім великим добутком про Петра, можна затверджувати, що Пушкін прийшов до багатобічного погляду готівка Петра, у якому з’єднуються й повагу, і різко критичне відношення