Маклена Граса Куліш Микола

Маклена Граса

Дія перша

І

1

Вдосвіта Анеля будила матір – неголосно, схвильовано: – Мамо! Матусенько, люба! Чуєш, мамо? Та проснися ж!

Мати. А-а-а! Це ти, Анелько?

Що? У тата знову ядуха?

Анеля. Ні-ні! Тато снить. Це мені треба зараз з тобою поговорити, а ти щоб з татом… До десятої години треба…

Ой, мамцю! Яке це для мене несподіване щастя! Та й для тебе теж, я вважаю. Еге ж, мамочко?

Це просто якийсь небесний сюрприз!

Мати. Ти ще не лягала спати?

Анеля. Мамусю, не можу! Пан Владек освідчився мені в коханні.

Віддає руку й серце.

Мати. Пан Владек?

Анеля. Пан Владек!

Мати. Зарембський? Наш хазяїн?

Анеля. Яй сама зразу не повірила, поки він не став навколішки… ось так… . “Анелю, – говорить, – Анелю!.. Будь мені за дружину…”

Мати. Матінко Божа! Це мені, либонь, сниться, а я, дурна, і насправді… Адже це сон…

Авжеж, сон!.. . Матінко Божа, – сон!..

Анеля. Мамо!..

Мати. Со-он!..

Анеля. Мамо, це такий сон, що я вже не засну і тобі не дам, доки ти не поговориш про це з татом. Пан Владек особливо прохав, щоб я поговорила з татом.

А я сама не можу. Поговори ти! Невже тато буде проти? Адже це моє щастя!

Зарембський – мій чоловік! Чому ж ти не рада, мамуню?

Мати. Я рада, Анелько, але постривай. Як же це так сталося?

Недавно приїхав із Варшави, де, либонь, найвродливіші панянки до нього горнулися.

Анеля. Але я йому більше за всіх сподобалась. Він каже, що саме про таку, як я, матусенько, він мріяв, про таку ніжну й чисту, як весняна берізка, каже, в костельній ограді. “Варшавські панянки, – каже, виросли під сяйвом електрики, ви ж, – каже, – панно Анелю, під нашим чудовим польським сонцем!..”

Мати. Так і сказав?

Анеля. Точнісінько.

Мати. Але стривай. Він приїхав ненадовго, лише втихомирити на фабриці страйк…

Анеля. А тепер житиме тут, при фабриці. Буде сам господарювати.

Без нього тут справи погані – страйки і всяке таке інше. Йому, бідолашному, потрібні гроші. А коли б ти знала, який він освічений, розумний!

Який патріот! Скажи, невже тато може не погодитися на мій шлюб із ним? З паном Владеком? Зарембським?

Адже зараз тато лише маклер Владека, а тоді він буде тестем, он на тому балконі каву питиме.

І ти, мамунечко, теж прийдеш в гості до мене, до такого зятя. А ти, може, й житимеш у мене…

Мати. Стривай, Анелько, стривай… . А таки й справді не сон… Та я не певна, чи зрадіє тато.

В нього до Зарембського ніколи не лежало серце. Завжди лаяв його за те, що пан Владек не вміє господарювати. “Коли б мені, – казав, – дісталась така фабрика, такі будинки, я б уже давно був мільйонером ” Щоправда, тепер вже не лає. Навіть навпаки – неначе радіє тому, що раніше лаяв. Та хіба тата збагнеш? Але я побалакаю!

Та й треба ж, нарешті!.. Ти справді панянка на порі… . Побалакаю… Може, навіть завтра…

Завтра свято…

Анеля. Мамо! Треба сьогодні!

Мати. Сьогодні – не знаю… Ти ж сама бачиш, в якому він клопоті. Допізна щось обмірковує і підраховує.

Навіть заговорюватися став. Як тут до нього приступитися?

Десь кашляють.

Тсс… Здається, вже встав… Ні, не можна сьогодні.

Анеля. Тільки сьогодні, мамунечко люба! Я дала слово панові Владеку, що по говорю про його сватання сьогодні ж. О десятій годині він чекатиме нашої… татової відповіді… Мамусю!

Я помру, якщо ти сьогодні не поговориш…

Мати. Ой, Матінко Божа! Все тепер на світі таке раптове, таке несподіване. Все мовби з-за рогу. . І радість.

Трах!.. Не знаю, радіти чи плакати. Матінко Божа!..

2

З підвалу вилізла Маклена. Крикнула вниз, у віконце:

– Христинко, вставай! Поки рано – на канави гайнемо. Може, щось знайдемо.

Ти трісочки, я – кістки або картоплю, зваримо. Адже сьогодні батькові на фабрику. Сьогодні вона, може, працюватиме. . Поглянь, який ранок сьогодні! А сонечко, бач, яке!

Такого ще зроду-віку не було, далебі. Онде й Кунд уже встав. Гріється. . Кундику! Здоров був! . А он гуси летять.

Та які! Точнісінько як у казці. Пам’ятаєш – мама нам розказувала!

Гуси, гуси, гусенята!

Візьміть мене на крилята

Та понесіть…

Гел-гел-гел! Куди, питаєте? .

Та понесіть туди, туди,

Туди, куди я думаю…

. Ой, Христинко, мене вже беруть гуси! Ой, несуть! Ой, вставай!

Ой, прощавай! . Проща-ай! . Вставай, Христинко! Ось я вже й повернулась, а ти все спиш. Час на канави. А то інші розберуть геть-чисто все і ми знову будем не ївши. Вставай! . По дорозі я тобі розкажу щось цікаве – прецікаве.

Про що агітатор учора на таємних зборах розповідав, товариш Окрай. А я підслухала. У Радах не розказують, а вже будують казки, Христинко!

Про це я тобі розкажу дорогою. Вставай! 3

Анелин батько з ганку:

– Слухай, як там тебе, Маклена, чи що! Ти мені заважаєш. Я вже двічі казав твоєму батькові, щоб ви під ганком взагалі не розмовляли.

Мені тепер потрібне чисте й тихе повітря. А ви надто галасливі. Особливо ти.

Маклена. Прошу в пана пробачення. Але мені дуже потрібно було розбудити Христинку.

Та я тепер будитиму її тихо, щоб вам не заважати. Можна? . Христинко, чуєш? Зараз мені вставай!

Я вже не можу голосно тебе будити. Пан Зброжек уже не спить – сидить над нами, на ганку. І ми заважаємо йому сидіти, розумієш?

Зброжек. Не сидіти, а думати, міркувати, рахувати заважаєш. Тобто ти заважаєш мені робити те, чого сама ніколи не робиш.

Бо ти не вмієш думати з батька-матері, з діда – прадіда. Ось і нині: навіщо тобі чіпати, не подумавши, гусей? Твої вони, чи що?

Маклена. А я думала, що вони й не ваші. Летять собі, подумала, гуси.

Як у казці.

Зброжек. А не подумала, що це, може, ще й не гуси, а журавлі чи бусли? Ті, що, хоча й приносять батькам малят, але ніколи – чуєш, ніколи – не беруть на крила великих і дорослих, навіть таких легких на віру, як ти…

Маклена. Знаю. І малят вони зовсім не приносять… . Навіть таких важких, як ви. Та хіба це цікаво? Мама Христинку народила і вмерла. А тепер, хоч би й можна було полетіти, хіба ж полетиш, коли їй ще й семи немає? Христинко, чуєш?

Вставай, кажу тобі!

Зброжек. Знову ти не думаєш. Навіщо, наприклад, ти її будиш?

Поратися? Але ж у вас анічогісінько нема. Працювати?

Ви вже місяць безробітні. Чи, може, їсти? Тоді так і скажи: вставай їсти!

Вона вмить схопиться.

Маклена. Вставай, кажу! Вставай, а то дам! їй же богу, поб’ю! Поб’ю, поб’ю!

Зброжек. Ну от… Вона тому й не встає.

Хіба ж так можна? Будить, щоб побити. Та ще таку маленьку.

Це вже занадто навіть для вас, жебраків. Це – як дорікав мені за комірне твій батько. “Знущання”, “здирство”, еге ж! . Це вже, як ти говорив мені, пане Стефане, тиранство. Тираном мене вважає пан Стефан, а я йому й сьогодні перший кажу: добридень!

Га?

4

Граса. Добридень!

Зброжек. Я дочку уму – розуму вчу. Будити, кажу, коли нічого їсти й робити, будити таку маленьку дівчинку, щоб побити її, – хіба ж це не тиранство, кажу?

Граса. Навіщо ти її будиш?

Маклена. Вона сама просила…

Граса. Навіщо?

Маклена. Але ж вам сьогодні, може, на фабрику, от я вчора й подумала… Ми з нею разом надумали раненько на кана… на базар…

Граса. Іди додому!

Маклена. …Поки інші не розхапали…

Граса. Я маю поговорити з паном Зброжеком. Іди! . Вам хочеться ще раз нагадати про комірне, то краще нагадайте мені. Це буде розумніше.

Зброжек. Розумніше було б уже не нагадувати, а прямо звернутися до поліції, а то й в дефензиву. А я й справді такий дурень, що не тільки не звертаюсь, а навпаки коли мені заважають уже думати про власні інтереси на моєму ж ганочку, я – ще говорю з нього.

Та як говорю! Неначе це не мій ганок, а сеймова трибуна, і я тут не господар, а що найлівіший соціалістичний депутат, перепрошую на слові…

Граса. Та пан тут і не господар, а тільки орендар, маклер. Вчора наш страйковий комітет додав іще одну вимогу, якої ми будемо домагатися, хоч би ще місяць довелося голодувати, хоч би пан маклер вигнав мене з цього підвалу, – і доможемося!

Зброжек. Яка ж вимога?

Граса. Щоб зовсім не було квартирних орендарів і маклерів. Геть їх! Так уже сказали пепеесівці. І ви будете тут не орендарем, а службовцем, з такими ж правами, як і я.

Зброжек. Я вже вище на цілий поверх.

Граса. Буде пан вище на поверх, на два, та не буде вище, ніж наші права. Так говорили пепеесівці.





Маклена Граса Куліш Микола

Categories: Твори з літератури