Маклена Граса
Дія перша
І
1
Вдосвіта Анеля будила матір – неголосно, схвильовано: – Мамо! Матусенько, люба! Чуєш, мамо? Та проснися ж!
Мати. А-а-а! Це ти, Анелько?
Що? У тата знову ядуха?
Анеля. Ні-ні! Тато снить. Це мені треба зараз з тобою поговорити, а ти щоб з татом… До десятої години треба…
Ой, мамцю! Яке це для мене несподіване щастя! Та й для тебе теж, я вважаю. Еге ж, мамочко?
Це просто якийсь небесний сюрприз!
Мати. Ти ще не лягала спати?
Анеля. Мамусю, не можу! Пан Владек освідчився мені в коханні.
Віддає
Мати. Пан Владек?
Анеля. Пан Владек!
Мати. Зарембський? Наш хазяїн?
Анеля. Яй сама зразу не повірила, поки він не став навколішки… ось так… . “Анелю, – говорить, – Анелю!.. Будь мені за дружину…”
Мати. Матінко Божа! Це мені, либонь, сниться, а я, дурна, і насправді… Адже це сон…
Авжеж, сон!.. . Матінко Божа, – сон!..
Анеля. Мамо!..
Мати. Со-он!..
Анеля. Мамо, це такий сон, що я вже не засну і тобі не дам, доки ти не поговориш про це з татом. Пан Владек особливо прохав, щоб я поговорила з татом.
А я сама не можу. Поговори ти! Невже тато буде проти? Адже це моє щастя!
Зарембський – мій чоловік! Чому ж ти не рада, мамуню?
Мати. Я рада, Анелько, але постривай. Як же це так сталося?
Недавно приїхав із Варшави, де, либонь, найвродливіші панянки до нього горнулися.
Анеля. Але я йому більше за всіх сподобалась. Він каже, що саме про таку, як я, матусенько, він мріяв, про таку ніжну й чисту, як весняна берізка, каже, в костельній ограді. “Варшавські панянки, – каже, виросли під сяйвом електрики, ви ж, – каже, – панно Анелю, під нашим чудовим польським сонцем!..”
Мати. Так і сказав?
Анеля. Точнісінько.
Мати. Але стривай. Він приїхав ненадовго, лише втихомирити на фабриці страйк…
Анеля. А тепер житиме тут, при фабриці. Буде сам господарювати.
Без нього тут справи погані – страйки і всяке таке інше. Йому, бідолашному, потрібні гроші. А коли б ти знала, який він освічений, розумний!
Який патріот! Скажи, невже тато може не погодитися на мій шлюб із ним? З паном Владеком? Зарембським?
Адже зараз тато лише маклер Владека, а тоді він буде тестем, он на тому балконі каву питиме.
І ти, мамунечко, теж прийдеш в гості до мене, до такого зятя. А ти, може, й житимеш у мене…
Мати. Стривай, Анелько, стривай… . А таки й справді не сон… Та я не певна, чи зрадіє тато.
В нього до Зарембського ніколи не лежало серце. Завжди лаяв його за те, що пан Владек не вміє господарювати. “Коли б мені, – казав, – дісталась така фабрика, такі будинки, я б уже давно був мільйонером ” Щоправда, тепер вже не лає. Навіть навпаки – неначе радіє тому, що раніше лаяв. Та хіба тата збагнеш? Але я побалакаю!
Та й треба ж, нарешті!.. Ти справді панянка на порі… . Побалакаю… Може, навіть завтра…
Завтра свято…
Анеля. Мамо! Треба сьогодні!
Мати. Сьогодні – не знаю… Ти ж сама бачиш, в якому він клопоті. Допізна щось обмірковує і підраховує.
Навіть заговорюватися став. Як тут до нього приступитися?
Десь кашляють.
Тсс… Здається, вже встав… Ні, не можна сьогодні.
Анеля. Тільки сьогодні, мамунечко люба! Я дала слово панові Владеку, що по говорю про його сватання сьогодні ж. О десятій годині він чекатиме нашої… татової відповіді… Мамусю!
Я помру, якщо ти сьогодні не поговориш…
Мати. Ой, Матінко Божа! Все тепер на світі таке раптове, таке несподіване. Все мовби з-за рогу. . І радість.
Трах!.. Не знаю, радіти чи плакати. Матінко Божа!..
2
З підвалу вилізла Маклена. Крикнула вниз, у віконце:
– Христинко, вставай! Поки рано – на канави гайнемо. Може, щось знайдемо.
Ти трісочки, я – кістки або картоплю, зваримо. Адже сьогодні батькові на фабрику. Сьогодні вона, може, працюватиме. . Поглянь, який ранок сьогодні! А сонечко, бач, яке!
Такого ще зроду-віку не було, далебі. Онде й Кунд уже встав. Гріється. . Кундику! Здоров був! . А он гуси летять.
Та які! Точнісінько як у казці. Пам’ятаєш – мама нам розказувала!
Гуси, гуси, гусенята!
Візьміть мене на крилята
Та понесіть…
Гел-гел-гел! Куди, питаєте? .
Та понесіть туди, туди,
Туди, куди я думаю…
. Ой, Христинко, мене вже беруть гуси! Ой, несуть! Ой, вставай!
Ой, прощавай! . Проща-ай! . Вставай, Христинко! Ось я вже й повернулась, а ти все спиш. Час на канави. А то інші розберуть геть-чисто все і ми знову будем не ївши. Вставай! . По дорозі я тобі розкажу щось цікаве – прецікаве.
Про що агітатор учора на таємних зборах розповідав, товариш Окрай. А я підслухала. У Радах не розказують, а вже будують казки, Христинко!
Про це я тобі розкажу дорогою. Вставай! 3
Анелин батько з ганку:
– Слухай, як там тебе, Маклена, чи що! Ти мені заважаєш. Я вже двічі казав твоєму батькові, щоб ви під ганком взагалі не розмовляли.
Мені тепер потрібне чисте й тихе повітря. А ви надто галасливі. Особливо ти.
Маклена. Прошу в пана пробачення. Але мені дуже потрібно було розбудити Христинку.
Та я тепер будитиму її тихо, щоб вам не заважати. Можна? . Христинко, чуєш? Зараз мені вставай!
Я вже не можу голосно тебе будити. Пан Зброжек уже не спить – сидить над нами, на ганку. І ми заважаємо йому сидіти, розумієш?
Зброжек. Не сидіти, а думати, міркувати, рахувати заважаєш. Тобто ти заважаєш мені робити те, чого сама ніколи не робиш.
Бо ти не вмієш думати з батька-матері, з діда – прадіда. Ось і нині: навіщо тобі чіпати, не подумавши, гусей? Твої вони, чи що?
Маклена. А я думала, що вони й не ваші. Летять собі, подумала, гуси.
Як у казці.
Зброжек. А не подумала, що це, може, ще й не гуси, а журавлі чи бусли? Ті, що, хоча й приносять батькам малят, але ніколи – чуєш, ніколи – не беруть на крила великих і дорослих, навіть таких легких на віру, як ти…
Маклена. Знаю. І малят вони зовсім не приносять… . Навіть таких важких, як ви. Та хіба це цікаво? Мама Христинку народила і вмерла. А тепер, хоч би й можна було полетіти, хіба ж полетиш, коли їй ще й семи немає? Христинко, чуєш?
Вставай, кажу тобі!
Зброжек. Знову ти не думаєш. Навіщо, наприклад, ти її будиш?
Поратися? Але ж у вас анічогісінько нема. Працювати?
Ви вже місяць безробітні. Чи, може, їсти? Тоді так і скажи: вставай їсти!
Вона вмить схопиться.
Маклена. Вставай, кажу! Вставай, а то дам! їй же богу, поб’ю! Поб’ю, поб’ю!
Зброжек. Ну от… Вона тому й не встає.
Хіба ж так можна? Будить, щоб побити. Та ще таку маленьку.
Це вже занадто навіть для вас, жебраків. Це – як дорікав мені за комірне твій батько. “Знущання”, “здирство”, еге ж! . Це вже, як ти говорив мені, пане Стефане, тиранство. Тираном мене вважає пан Стефан, а я йому й сьогодні перший кажу: добридень!
Га?
4
Граса. Добридень!
Зброжек. Я дочку уму – розуму вчу. Будити, кажу, коли нічого їсти й робити, будити таку маленьку дівчинку, щоб побити її, – хіба ж це не тиранство, кажу?
Граса. Навіщо ти її будиш?
Маклена. Вона сама просила…
Граса. Навіщо?
Маклена. Але ж вам сьогодні, може, на фабрику, от я вчора й подумала… Ми з нею разом надумали раненько на кана… на базар…
Граса. Іди додому!
Маклена. …Поки інші не розхапали…
Граса. Я маю поговорити з паном Зброжеком. Іди! . Вам хочеться ще раз нагадати про комірне, то краще нагадайте мені. Це буде розумніше.
Зброжек. Розумніше було б уже не нагадувати, а прямо звернутися до поліції, а то й в дефензиву. А я й справді такий дурень, що не тільки не звертаюсь, а навпаки коли мені заважають уже думати про власні інтереси на моєму ж ганочку, я – ще говорю з нього.
Та як говорю! Неначе це не мій ганок, а сеймова трибуна, і я тут не господар, а що найлівіший соціалістичний депутат, перепрошую на слові…
Граса. Та пан тут і не господар, а тільки орендар, маклер. Вчора наш страйковий комітет додав іще одну вимогу, якої ми будемо домагатися, хоч би ще місяць довелося голодувати, хоч би пан маклер вигнав мене з цього підвалу, – і доможемося!
Зброжек. Яка ж вимога?
Граса. Щоб зовсім не було квартирних орендарів і маклерів. Геть їх! Так уже сказали пепеесівці. І ви будете тут не орендарем, а службовцем, з такими ж правами, як і я.
Зброжек. Я вже вище на цілий поверх.
Граса. Буде пан вище на поверх, на два, та не буде вище, ніж наші права. Так говорили пепеесівці.
Маклена Граса Куліш Микола
- Трагедія морального занепаду інтелігента у романі В. Підмогильного “Місто”
- Остап Вишня – видатний український гуморист
Categories: Твори з літератури