Для Бориса Харчука література ніколи не була цінністю самодостатньою – виділяв лише ту, яка допомагає людині залишатися людиною, а народу – народом. Не визнавав ні детективної белетристики, ні поезії задля поезії – справжньою вважав лише літературу, яка виправдовує своє існування в контексті історичної долі народу, а що народ наш заслуговує долі кращої, то й література бачилася йому передовсім як сила історієтворна і націєтворна. Літературу, на його думку, творить народ.
У цій свідомій заангажованості виявляється традиціоналізм
Одначе висновок щодо традиціоналізму важко потвердити творчістю письменника, якщо, ясна річ, розглядати її як щось цілісне, а не обмежуватися одним чи кількома творами, взятими “задля прикладу”. Бо літературний доробок прозаїка не просто великий за обсягом – він ще й навдивовижу розмаїтий, його не зведеш до вичерпної “спільно-знаменникової” характеристики.
Так, Бориса Харчук – це автор густонаселених романів “Волинь”, “Майдан”, “Кревняки”, за якими легко вгадується потужна традиція класичної прози другої половини XIX століття з її епічним диханням, психологічно місткими діалогами й демонстративною відстороненістю автора, який “не втручається”, не видає своєї присутності ремарками, коментарями, прямим – через голови героїв – звертанням до читача. Це також повість “Палата”, що її можна б назвати “довженківською”. Це численні оповідання й повісті про дітей, герої яких своїми “дорослими”- судженнями так часто нагадують усезнаючого, всевидящого, п тому й не по літах сумного Сина Божого на материних руках, якого багатовікова іконописна традиція велить малювати з обличчям майже дорослої людини. Це “стефаниківська” коротка фраза, в якій не опис, а дія, коли така ж наступна фраза не зрідка виокремлюється в новий абзац, бо звичайне дієслово означає навіть не конкретну дію, не порух, скажімо, руки, а цілий акт, невидиме дійство, яке звершилося у душі героя. Це “винниченківське” прагнення змалювати людський натовп, охоплений єдиним пориванням, не масою, в якій годі розрізнити окремі обличчя, а спільністю особистостей, де в кожної своя доля в житті, своя мовна партія у гомінкому багатоголоссі.
Цей ряд, який мав би потвердити традиційність Харчукової прози, означити її джерелами великих попередників, можна продовжувати…
Але до якої традиційної лінії зарахувати “Подорож до зубра”? Жанрове визначення – “дорожні нотатки” – тут таке ж оманливе й довільне, як і в повісті “Світова верба”, що названі автором “бозсирітською казкою”, а оповідь ведеться у незвичній для Харчука манері – від першої особи, до того ж створюється переконлива ілюзія повної ідентичності ліричного “я” і самого письменника. А лаконічні – на одну-дві сторінки – “Босі слова”, сюжетні мікроновели, в яких на локальному матеріалі здійснено прорив до розуміння глибинних, ретельно заретушованих і міфологізованих офіціозною демагогією суспільних процесія. А історична повість-легенда “Ой Морозе-Морозеику”, чи саркастична повістина “Profundis”, в якій прозорливо передбачено кон’юнктурну “перебудову” деяких літературних метрів?
Назвати твори лише винятками у “загалом традиційній” прозі Б. Харчука означало б заперечити посутнє й серцевинне в ній, звузити створений письменником світ, так і не наблизившись до розуміння тієї справжньої великої традиції, на грунті якої зросла його проза.
Людина – народ – людство. У цьому ряду є ще одна ланка – рід. Т Борис Харчук зосереджував на ній увагу щонайпильнішу.
Турії в “Кревняках”, Гна-тюки в епопеї “Волинь”, Швайки в повісті “У дорозі”, Волянюки в романі “Майдан”.- це не просто сім’я, а саме рід, чиє коріння губиться в товщі століть, а стовбур зазнав деформацій, неминучих при історичних катаклізмах і зміні епох. Тут неминучі питання з розряду вічних: що є людина? Що є світ? Звідки прийшли ми і куди йдемо? Колись між цими питаннями й людиною запобіжно, охоронно стояв рід. “Так на роду написано” – адже це не лише про фаталістичну визначеність долі, а й про нерозривний зв’язок особистого з родовим.
Людина була обмежена в своїй свободі родовими зв’язками, але почасти й захищена ними.
Тема роду, його занепаду й руйнації пронизує всю творчість Бориса Харчука. З’являється вона і в одній з останніх повістей – “Онук”. З’являється а народженням онука, який прийшов у світ проти волі матері-студентки.
Ситуація не нова, про неї неодноразово читали в художній літературі, але письменник мужньо сказав про те, що метастази бездуховності уразили й старше покоління ~- бабусю, саме ті клітини, які завше були біологічною та моральною основою народного буття, гарантували природний зв’язок поколінь. У цьому зв’язку пригадуються Катерина з роману “Кревняки”, батьки головної героїні з повісті “Панкрац і Юдка”, які воліють не усвідомлювати, що, по суті, підштовхують свою доньку до морального самогубства. “Князь” Біловезької Пущі залишився диким, попри ясі спроби приручити, зломивши його природу. Він пережив кілька імперій і королівств, чиї вінценосці знищували зубрів без ліку. Дерево також не може вбити себе.
Людина може. її самогубство починається з заперечення родової пам’яті й моралі.
У Бориса Харчука звичайнісінька коса, яку о ранковій порі клепле дядько Захар, це все-таки коса з історії. З вічності, яка минає, переходячи в минуле. Тому дуже цікавим с припущення М. Слабошпицького, якому здалося, що Харчук прихований пакетик, а тому, боячись патетики, як вогню, намагається писати скупими, заземленими, буденними словами, без ніяких “метафоричних хуртовин”, без жодних “стилістичних інкрустацій” – “на грані протоколу”.
Але й непомітне переведення звичайного, “побутового” слова в інший контекст, “високий”, де за ним відкривається буттєве, – це теж Харчукове.
Борис Харчук належить до письменників, що довіряють читачеві покладаються на його здатність домалювати й домислити, а тому й уникав нудного розжовування та надокучливих авторських коментарів. При цьому, одначе, не вдавався до езопівської мови – з її натяками, багатозначними образами та свідомо “затемненими”, тобто закодованими й зашифрованими думками.
Він писав переважно про тих, кому не до книжок: день у день при землі, у виснажливій роботі. Мав свого читача – всіх тих, кому боліло те, що боліло і йому, вірячи в силу слова, своєчасно мовленого й своєчасно почутого.
Людина – рід – народ – людство
Categories: Шкільні твори