Коли слово стає зброєю

Про Шевченка писати важко. З багатьох причин. Шевченко ще за життя був приречений бути поетом. Тарас Шевченко це більше, ніж митець. Ця людина давно стала символом, знаком, легендою. Її творчість – не просто поетичні творчість, а філософія, і мудрість, і заклик.

Мені приємно усвідомлювати, що в мене є власний Шевченко, такий, яким я його бачу. Тарас Григорович – для мене не “Кобзар”, все набагато складніше. Але й тим складніше писати про Шевченка: чи правильно я розумію, чи правильно сприймаю й інтерпретую його ряди. Чи маю право писати про свого Шевченка?

Але не писати ж банальні фрази! Говорити про генія штампами – це вже занадто. Але й говорити про генія власно суб’єктивно, надто приватно і не підтверджено…Тому писати про Шевченка – складно.

Писати про твори Шевченка легше, ніж писати про самого автора. Але ж і напишеш про окремі твори, не згадуючи всі інші? Як напишеш про твори, незгадуючи про Шевченка. Адже ці твори – весь він.

Тому писати про твори Шевченка – теж складно.

Писати про Шевченка складно ще й тому, що неможливо писати про це, і пишучи

про Україну, про історію, про сучасність, про майбутнє. Про майбутнє писати складно завжди.

Я маю власне бачення і власне розуміння Тараса Шевченка, відтак він для мене не тільки “символ”, не тільки Кобзар. Він для мене – живий. Але я не мою впевнено сказати ані слова про слова Шевченка: я не розуміюсь достатньо на поезії, ані на зброї. Чому на зброї? Бо слова Шевченка ставали зброєю.

Бо зброєю Шевченка було слово.

Писати про біографію Шевченка – не просто важко, а майже й неможливо. І знаючи біографію Шевченка, ми насправді не знаємо нічого. Не маємо й подібного досвіду, на щастя. А все ж – писати про біографію Шевченка важко.

Хтось із філософів сказав, що жити варто так, щоб про тебе пам’ятали і вороги. Марно ще раз говорити, що арешт Шевченка був трагічною для нього подією – в цьому не може бути сумнівів. Але ж арешт Шевченка для нас трагедія.

Він позначає одну дуже важливу річ. Хай як цинічно це звучить, але – це визнання. Гостроту й правду Шевченкового слова визнали його вороги. Якби не так – не було б переслідувань, арешту, заслання.

Коли слово стає зброєю… Коли слово дійсно стає зброєю, це помічають усі – і вороги так само. Вірніше, вороги тим більше. І писати про Шевченка важко ще й тому, що про нього можна написати тисячі сторінок – і буде недостатньо.

А можна написати слово “геній” – і не варто писати більше нічого, кожне наступне слово буде зайвим.

Писати про Шевченка важко, бо Шевченко – найбільш український поет. Нехай вибачать мені утворення найвищого ступеня порівняння від відносного прикметника.) Він український поет не тому, що народився чи жив в Україні, а що жив Україною. У поезії “Думи мої, думи мої…” це висловлено напряму, її це читається в будь-якому тексті поміж рядків – верхнім міжрядковим шрифтом “В Думах…” це сказано так:

Думи мої, думи мої, Квіти мої, діти! Виростав вас, доглядав вас, – Де ж мені вас діти? В Україну ідіть, діти!

В нашу Україну.

Шевченко, як відомо; займався живописом. Він, ясна річ, мав особисті драми. Талантом такого масштабу він міг прославити Україну самими лише картинами, міг прославити Україну любовною чи пейзажною лірикою. І ми б пишалися, що в нашій історії був-таки геній.

Але, на щастя, склалося дешо інакше. Коли геній такого масштабу живе своєю країною, цілком природно, що протягом інших сторіч і, я думаю, й тисячоріч, країна житиме цією особистістю.





Коли слово стає зброєю

Categories: Твори з літератури