1796 р. брати Шлегелі, Август-Вільгельм і Фрідріх, прибувають до Ієни, де починають викладати в університеті. Через деякий час дім Шлегелів став осередком громадського й літературного життя університетського міста; в ньому збираються письменники, філософи, вчені; з них і витворився уславлений гурток ієнських романтиків, якому належить така визначна роль у становленні й розвитку романтизму. Із письменників, крім самих Шлегелів, які були насамперед естетиками, літературознавцями, критиками, до нього входили Новаліс, Людвіг Тік, який наїздив із Берліна, через Тіка був пов’язаний з Ієнським гуртком В. Вакенродер. Належали до нього також видатні філософи Й. Фіхте і Ф. Шеллінг, які, один за одним, посідали кафедру філософії в Ієнському університеті, а також теолог і мораліст Ф. Шлейєрмахер. Входили до гуртка й вчені-природодослідники Ріттер і Стефенс.
Отже, Ієнський гурток склався як гурток літературно-філософський, чим визначився подвійний зміст і характер його діяльності, поєднання в ній двох аспектів – літературно-художнього й філософсько-естетичного, навіть за певної переваги другого, теоретичного, оскільки й брати Шлегелі діяли переважно в цьому напрямі.
Виник Ієнський гурток романтиків на хвилі високого духовного піднесення, викликаного Французькою революцією, пробудженими нею великими надіями. “То був чудовий час, – згадував пізніше Шеллінг. – Людський дух був розкутий, вважав себе вправі протиставляти всьому існуючому свою дійсну свободу й запитувати не про те, що є, а про те, що можливо”. В тих же тонах і стилі згадує про цей час Гегель, називаючи його “сходом сонця”. “Всі мислячі люди, – говорить він у “Філософії історії”,- святкували цю епоху. В той час панував піднесений, зворушливий настрій, світ був охоплений ентузіазмом, як нібито тільки тепер настало справжнє примирення божественного зі світом”.
Звідси витікають характерні якості й тенденції раннього романтизму, зокрема ієнського. Передусім йому притаманний універсалізм, прагнення охопити буття в його повноті, в його кінечності й безкінечності, сущому й належному, і це зближувало ієнський романтизм з філософією, надавало йому яскраво вираженого філософського характеру. “Романтична поезія, – проголошував Ф. Шлегель, – це прогресивна універсальна поезія. її призначення полягає не тільки в тому, щоб заново об’єднати всі розрізнені види поезії, а й пов’язати її з філософією та риторикою”. Водночас ієнський романтизм, що сприймав світ як приховані можливості й постійну творчість, прагнув до синтезу и всеохоплюючого синтетичного вираження. “Тільки романтична поезія, – писав той же Ф. Шлегель, – подібно до епосу, здатна стати дзеркалом всього навколишнього світу, відображенням епохи”.
При цьому в ієнських романтиків дійсне й ідеальне, дійсне і належне ще не протиставляються одне одному, а існують в своєрідній гармонії, підпорядкованій спонтанному руху, закону оновлення як матеріального, так і духовного світів.
Ієнському романтизмові, особливо в першу його пору, було притаманне діяльне, творче ставлення до буття і світу. Це ставлення, пробуджене Французькою революцією, завершене вираження знайшло у філософії Фіхте, яка мала великий вплив на формування світоглядних та естетичних засад ієнського романтизму. За відомим визначенням Ф. Шлегеля, Французька революція, “Науко-вчення” Фіхте і “Майстер” Гете “позначають найважливіші тенденції нашого часу”.
Філософію Фіхте відносять до суб’єктивного ідеалізму, основними її категоріями виступають “я” і “не-я”; фіхтівське “я” не має нічого спільного з емпіричним індивідуальним “я”, – це колективний людський дух і творче начало світобудови, що творить і об’єктивний світ, і емпіричні “я”. “Не-я” у Фіхте – це об’єкт прикладання зусиль і волі “я”, що породжує динаміку і розмаїтість буття.
В естетиці ієнських романтиків, зокрема їхнього провідного теоретика Ф. Шлегеля, маємо проекцію фіхтевсь-кого “я” на митця, що неминуче, в силу специфіки мистецтва як виду духовно-практичної діяльності людини, вело до зближення “я” з “я” митця. “Якого типу філософія випадає на долю поета? – запитував Ф. Шлегель. – Це – творча філософія, що виходить із ідеї свободи та віри в неї і показує, що людський дух диктує свої закони всьому сущому і що світ є творіння мистецтва”. Отже, філософське вчення Фіхте ставало також обгрунтуванням романтичного суб’єктивізму, на ньому засновувалася й знаменита романтична іронія, теорію якої у той час розробляв Ф. Шлегель.
Шлегель називав іронію “сократівським способом вираження думок”, який є “зразком мимовільного і водночас обачливого удавання; в ньому все і жартівливо, і серйозно, і щиросердно відверто, і глибоко удавано”. Такий спосіб, зазначає він, “багатьом здається загадковішим і незрозу-мілішим, ніж містерії”. Іронія, за тлумаченням Шлегеля, є найповнішим виявом свободи митця, який завдяки їй піднімається і над дійсністю, і над самим собою, і водночас вона є розумінням того, що така свобода недосяжна, як і повнота мистецького самовираження. “Вона містить в собі й пробуджує у нас свідомість нерозв’язної суперечності між безумовним і обумовленим, між неможливістю і необхідністю повноти вираження”. Митець-романтик прагне до універсальності вираження, але заодно він свідомий неможливості досягнення мети, яким би довершеним не був його твір.
Романтична іронія й покликана зняти суперечність між безкінечністю творчого духу митця й кінечністю втілення його зусиль, зняти тим, що іронія трактує цей результат як гру творчого духу.
Отже, Ф. Шлегель пов’язував романтичну іронію передусім з філософськими, трансцендентальними прагненнями й завданнями ранньої романтичної літератури і навіть називав її “трансцендентальним блазнюванням”. Ідея романтичної іронії була підхоплена німецькими романтиками, зокрема Тіком, Брентано, Гофманом, Шаміссо, Гейне, але вони надавали їй конкретнішого й “приземленішого” трактування, пов’язавши її переважно з “емпіричною особистістю” та її екзистенційними й соціальними проблемами.
Загалом брати Шлегелі внесли значний вклад в розробку концепції романтизму, його естетико-художніх засад і принципів. При цьому вони виходили з історичного розуміння руху мистецтва й естетичної думки, зміни художніх систем. Щоправда, вони ще вважали, що існують дві великі художні системи, класична й романтична, але розглядали їх в історичному плані, як давню й новочасну системи. “Характер античної системи визначили як класичний, – писав А. Шлегель, – сучасної – як романтичний, і дуже влучно…
В цьому велике відкриття для історії мистецтва: те, що досі розглядали як всю сферу мистецтва, становить лише його половину, завдяки чому саму класичну давність можна буде краще зрозуміти, ніж виходячи лише з неї самої”.
Романтичне мистецтво Шлегелі виводили із середньовіччя, але важливу роль в його розвитку надавали Ренесансу й пізнішим епохам. “Великим тризвуччям нової поезії” назвав Ф. Шлегель Данте, Шекспіра й Гете: “Пророча поема Данте є єдина система трансцендентальної поезії в її вищому втіленні. Універсальність Шекспіра – центр романтичного мистецтва. Гетівська чисто поетична поезія є найдосконалішою поезією”.
Слушно знаходячи в класичній і романтичній системах “велику всезагальну антиномію художнього смаку”, Шлегелі характеризували романтизм у зіставленні й противазі класицизму.
Таку розгорнуту характеристику романтичної художньої системи в зіставленні з класичною дав А. Шлегель у віденських “Лекціях про драматичне мистецтво й літературу”. За його викладом, давні греки, які заклали підвалини класичної художньої системи, засновувалися на гармонійній рівновазі всіх здатностей людини, на відчутті єдності людини з природою, “їхній культурі неможливо приписати більше значення, ніж значення просвітленої і одухотвореної чуттєвості”. Відчуття безкінечного їй чуже, так само як і пориви до безкінечного. Все це вносить в літературу й мистецтво романтизм, становлення і розвиток якого тісно пов’язані з християнством. Сама краса для класичної епохи була красою тілесною, пластичною і ми-слилася в предметно-чуттєвому ряду; в романтичну епоху вона одухотворяється, переноситься до сфери ідеального і стає недосяжною.
Якщо класична поезія – це поезія кінечного, поезія обладания, то романтична – це поезія рефлексії, поезія прагнення-томління, що прагне втілити ідеал у своєму русі до безкінечного: “Перша міцно стоїть на грунті дійсності, друга ширяє між спогадом і передчуттям”.
Все це зрештою обумовлюється тим, що “культура нового часу виходить із відчуття внутрішньої роздвоєності, протилежності між чуттєвим і духовним, дійсним і можливим; в своєму прагненні до примирення цих протилежностей вона відмічена незавершеністю, безкінечним рухом до недосяжного ідеалу” г.
Варто зауважити, що таке протиставлення класичного й романтичного мистецтва й таке трактування останнього було притаманне всій німецькій естетиці кінця XVІІІ – початку XІX ст. Воно бере початок у Шіллера, в його відомому трактаті “Про наївну й сентиментальну поезію”, і, через Шлегелів, переходить до Шеллінга й Гегеля.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)Ієнський гурток романтиків – роман “Люцінда”
- Трагічна доля матері, або Як написати твір за поемою Т. Шевченка “Наймичка”
- “Зачарована Десна’ як сповідь душі Олександра Довженка
Categories: Твори з літератури