“Ми” Замятіна – роман-антиутопія

“Майбутнє світле й прекрасно”, – писав у своєму відомому романі “Що робити?” ідеолог російської революції Н. Г. Чернишевський. З ним погоджувалися багато російських письменників минулого століття, що створили свої варіанти соціальних утопій, а саме: Л. Н. Толстой і Н. О. Некрасов, Ф. М. Достоєвський і Н. С. Лєсков. XX століття внесло в цей хор письменницьких голосів свої корективи: у нашу історію прийшло те, що одержало назву епохи тоталітаризму. Прикрасивши себе гаслами про соціалістичний рай на землі, революційна влада проголосила верховенство політики над мистецтвом, наукою, над людською особистістю з її неповторним духовним миром. У зв’язку із цим література розглядалася всього лише як слухняний інструмент політичного режиму.

Але навіть у таких тяжких умовах справжній художник залишав за собою право безстороннього суду над часом і людьми.

Приклад тому – роман Євгенія Івановича Замятіна “Ми”, що побачив світло в далекому 1925 році. Уже в згаданому вище романі Н. Г. Чернишевського намальоване майбутній “місто сонця”, що втілює радість і гармонію на землі. Замятін багато в чому повторює опис цієї класичної літературної утопії: перед нами з’являються “скляні куполи аудиториумов”, “скляний, електричний, вогнедишний “Інтеграл”, “божественні паралелепіпеди прозорих жител”.

Яке ж відношення автора до всієї цієї пишноти? Письменника цікавлять не стільки ознаки матеріального благополуччя й прогресу, скільки духовний стан майбутнього суспільства й насамперед взаємини особистості й держави. У цьому змісті роман “Ми” не фантастична мрія художника епохи соціалізму, а скоріше перевірка більшовицької мрії на її заможність, “людяність”.

Саме із цим зв’язана ідея добутку, що випливає з авторських спостережень за долею тих, хто становить народонаселення кришталево-алюмінієвого раю майбутнього. Оповідання у романі ведеться від імені оповідача, особистість якого заслуговує на особливу увагу. Це людина без ім’я, Д-503 – один з математиків Єдиної Держави.

Він боготворить “квадратну гармонію” суспільного устрою, що дбайливо забезпечує “математично безпомилкове щастя” для будь-якого, живучого на цій землі. У суспільстві покірних “нумеров” кожний одержує ситість, спокій, що відповідає заняття й повне задоволення фізичних потреб. А що замість?

Зовсім “небагато”: треба відмовитися від усього, що відрізняє тебе від інших, позбутися від своєї індивідуальності й стати безликим “нумером”.

Прийнявши ці умови, можна одержати “повноцінне” існування: це життя за законами Годинної Скрижалі, відгородженість від миру Зеленою Стіною, постійне стеження з боку Хоронителів зі служби безпеки.

У такому суспільстві все контролюється й підлягає строгому обліку: музика заміняється Музичним заводом, література – Інститутом Державних Поетів і Письменників, преса – Державною Газетою й так далі. Найважливішою подією в житті Єдиної Держави є День Одноголосності, коли ощасливлені владою Благодійника люди підтверджують радість свого рабського стану. Але навіть така добре налагоджена державна машина дає збій: людська природа завзято пручається ідеї безликого, сумовитого існування. У цьому протиріччі криється основний конфлікт добутку, що прямо співвідноситься з долею головного героя.

Д-503 раптом починає відчувати в собі ті самі заборонні почуття, які порушують гармонію Єдиної Держави.

Герой закохується, його починають відвідувати неясні думки й змішані почуття. Подібні процеси відбуваються й з тисячами інших “нумеров”, що відкривають у собі щось неповторне, відмінне від інших. Для всемогутньої державної Системи це означає нечувану змову, найнебезпечніший бунт! І дійсно, що зріє невдоволення переростає в повстання низів, що очолює кохана головного героя – 1-330, Які ж мети переслідують бунтівники? Це повернення до нормальної, природної, справді людського життя, знаходження права на любов, творчість, вільне вираження своїх думок. Але сили в цій боротьбі явно не рівна: безжалісна державна машина придушує цей порив “неблагонадійних”.

У самому способі придушення проявляється воістину “вищий розум” Єдиної Держави: їм розробляється й впроваджується в практику операція по видаленню “зайвих” емоцій і фантазій, тобто всього людського в людині. Такому дивовижному експерименту піддається й сам Д-503: йому видаляють “центр фантазій” шляхом припікання Х-Променями “жалюгідного мозкового вузлика”. І от підсумок операції: “Ніякого марення, ніяких безглуздих метафор, ніяких почуттів: тільки факти”.

При читанні цих сторінок роману випробовуєш почуття смутку й безнадійності: сам принцип бездушної організації суспільства впроваджується усередину людини, повністю вбиває його свідомість. Ми стаємо свідками втручання держави в таємний мир особистості, у його самі тонкі сфери. Все це позначається в особистій долі Д-503: герой-оповідач втрачає своє “я” і знову вірою й правдою служить Єдиній Державі, віддаючи свою кохану. У підсумку тріумфує ідея механізованого, позбавленого якої б те не було поезії миру: “Із закритими очима, самозабутньо кружлялися кулі регуляторів; мотилі, блискаючи, згиналися вправо й уліво; гордо погойдував плечима балансир; у такт нечутній музиці присідало долото довбального верстата. Я раптом побачив всю красу цього грандіозного машинного балету…”

Це спостереження за одноманітною, рівномірною роботою машини – своєрідний апофеоз несвободи, закладеної в підставу Єдиної Держави, що перетворює окреме “я” у безлике “ми”. Фінал роману повертає нас до його назви, що має особливий зміст. “Допускати, що в “я” можуть бути якісь “права” стосовно Держави, і допускати, що грам може зрівноважити тонну, – це зовсім те саме. Звідси – розподіл: тонні – права, граму – обов’язку; і природний шлях від незначності до величі: забути, що ти – грам, і відчути себе мільйонною часткою тонни…”

Ці міркування героя цілком співвідносяться з висновками автора: тоталітарна держава опирається не на суму окремих “я”, а на мільйонні частки величезного й монолітного цілого, іменованого “ми”. Такому суспільству призначене незавидне майбутнє, що прирече людей на безликій, позбавленій життєвій яскравості існування. Ідея солідарності, рівності, братерства, проголошена у свій час більшовиками, у Замятіна знаходить характер антиутопії, що визначає жанрову своєрідність добутку. Це дійсно антиутопія, що відображає пагубні й непередбачені наслідки сліпого проходження соціальному ідеалу як догмі, що претендує на абсолютну істину. Особливості жанру жадали від письменника особливого методу зображення. Замятін виробляє свій метод, співзвучний стилю епохи, – “неореалізм”, що розуміється як з’єднання реальності й фантастики.

Фантастичні суспільство прозорих стін, гігантська надпотужна космічна машина “Інтеграл”, небачені чудеса техніки майбутнього.

Реальні людські характери й долі, їхні думки й почуття, заслоняються не волею верховного правителя – Благодійника. Цей художній сплав створює “ефект присутності”, робить оповідання захоплюючим і яскравим. У зв’язку з особливостями методу варто звернути увагу на стиль Замятіна. Насамперед це іронічна й часом сатиричне фарбування монологів головного героя, що оголює авторське відношення до них.

От міркування Д-503 про “відсталі” предків: ” чи Не смішно: знати садівництво, курівництво, рибальство і не зуміти дійти до останнього щабля цих логічних сходів: детоводства”. До цього треба додати особливу динаміку оповідання: у романі багато чисто кінематографічних прийомів зображення. Динамізм стилю відповідає процесу модернізації, індустріалізації, яким була охоплена країна, що пережили соціальну революцію. Такий стиль дозволяє запам’ятати життя в її русі, розвитку, дає можливість розгорнути картини майбутнього в напруженій динаміці будня Єдиної Держави.

Все це як не можна краще передає атмосферу, що панує в суспільстві, позбавленому справжніх подань про прекрасний. Згадаємо міркування Д-503 в 12-й запису: “Я думав: як могло трапитися, що древнім не впадала в око безглуздість їхньої літератури й поезії. Величенна чудова сила художнього слова витрачалася зовсім зрячи.

Просто смішно: усякий писав, про що йому вздумаеться. Так само смішно й безглуздо, як те, що море в древніх цілодобово билося об берег, і ув’язнені у хвилях силлионы кілограмометрів ішли тільки на підігрівання почуттів у закоханих”.

Герой-Оповідач постійно щось доводить, обгрунтовує, роз’ясняє самому собі, будучи абсолютно впевненим у вищій гармонії нового часу. Звідси – безліч риторичних емоційних конструкцій, що роблять монологи живими й полемічними.





“Ми” Замятіна – роман-антиутопія

Categories: Твори з літератури