Інтимна лірика Лесі Українки

Інтимна лірика Лесі Українки

Важке життя випало на долю Лесі Українки. Поетеса понад усе любила правду і свободу, а навколо панували кривда і насильство; хотіла бачити людей щасливими, а вони ледь виживали; мріяла про кохання, але фізична недуга стала між нею і коханим. І тільки в невтомній праці, у творчості знаходила Леся Українка опору, тільки у віршах вона могла повністю розкрити свою душу. Нестерпними митями, коли насідало на неї горе, на папір лягали слова муки і страждання:

Горить моє серце, його запалила Гарячая іскра палкого жалю.

Чому ж я не плачу? Рясними сльозами

Чому я страшного вогню не заллю?.. Хотіла б я вийти у чистеє поле, Припасти лицем до сирої землі І так заридати, щоб зорі почули,

Щоб люди вжахнулись на сльози мої.

Але поетеса, не звертаючи уваги на рани, відважно мірялася силою з лихою долею, зі страшним болем. І перемагала. Та найстрашнішим для неї був не власний фізичний біль, а страждання за долю коханого. Сергій Мережковський був тяжко хворий на туберкульоз.

Він згасав просто на очах, і Леся неймовірно тяжко переживала хворобу свого любого товариша. Невимовна туга звучить у цей час у її поезії:

Все, все покинуть, до тебе полинуть, Мій ти єдиний, мій зламаний квіте! Все, все покинуть, з тобою загинуть,

То було б щастя, мій згублений світе!

І вона дійсно кидає все і йде рятувати Мережковського, доглядати його. Два з половиною місяці Леся самовіддано б’ється за життя любого Сергія, але смерть виявилась сильнішою. Змучена, розбита, знесилена, вона після похорону повертається додому. І знову не близьким людям, а тільки білим аркушам довіряє вона свій біль:

Уста говорять: “Він навіки згинув!” А серце каже: “Ні, він не покинув!” Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча? Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,

Тут, в глибині, і б’ються враз зі мною: – Я тут, я завжди тут, я все з тобою!..

Тяжко і довго сумувала Леся за коханим, але не піддалася розпуці, не похилилася. Пізніше вона писала:

Нехай собі минає рік за роком, Нехай мій вік уплине за водою, Ти житимеш красою серед квітів,

Я житиму сльозою серед співів.

Та, попри всі життєві негаразди, у багатьох ліричних творах головним образом виступає молода дівчина, яка сприймає життя як провесну, а в її душі весняна сила грає і звучить чарівна музика. Так цикл “Мелодія” нагадує великий музичний твір, який починається картиною тривожної передгрозової ночі, яка гармоніює з переживаннями юної героїні твору:

Ох, яка мене туга взяла! Серце гострим ножем пройняла… Спалахнула далека зірниця…

Наступний вірш “Не співайте мені сеї пісні…” звучить як елегійна мелодія, що обіцяє перепочинок від душевних мук, а у вірші “Знов весна, і знов надії…” народжуються “сни щасливі”. Поступово зростає і набирає сили світлий мотив, щоб у поезії “Хотіла б я піснею стати…” вилитися в розлогу, вільну, сонячну мелодію. Ще змагаються мотиви смутку і радості : “темний гай” “красує в зеленім наряді”, “темна хмарка” “освітилась огнем блискавиці”, “темна земля” вкрилась “зіллям-рястом дрібним”. Але з тієї боротьби постає перед нами ніжна, стійка, мужня авторка, яку не зломили невимовна туга та гіркі ридання, “до землі не прибили”, а, навпаки, загартували волю і серце:

Весняная сила в душі моїй грає, Її не зломили зимові морози міцні, Її до землі не прибили тумани важкі, Її не розбила і ся перелітная буря весняна. Я вийду сама проти бурі І стану, – поміряєм силу!





Інтимна лірика Лесі Українки

Categories: Твори з літератури