Акмеїзм, його естетична і художня своєрідність

Акмеїзм – це напрям, що зародився в російській поезії в 1910 р. як альтернативний символізмові в момент його кризи і розколу. Це був час, коли “поетична молодь уже чітко усвідомлювала, що далі танцювати на її символічному канаті над прірвою всесвіту не тільки ризиковано, але й даремно, оскільки глядачі, яким надоїли сонця й зірки з картону, наліплені на чорному коленкорі символічного неба, стали позіхати і розбігатися. Припинив своє існування журнал “Весы”, навколо якого групувалися найзначніші представники цього напрямку. Журнал “Аполлон”,

що з’явився в цей час, дав притулок колишнім “веховцам”, хоча і не став для них рідним домом. Не було єдності і згоди серед представників цього напрямку і в поглядах на подальшу долю символізму, на поетичну творчість.

Так, В. Брюсов вважав поезію лише мистецтвом, а В. Іванов вбачав у ній і релігійно-містичні функції.

Поява акмеїзму зумовлена була також настійною потребою часу. “Символізм народився в момент історичного занепаду і духовної пустелі. Його місія полягала в тому, щоб відновити права духу, знову вдихнути поезію у світ, що забув про неї. Акмеїзм… з’явився в Росії назустріч великим випробуванням XX століття: 1914,1917, а для декого і в 1937 році”, – вважає Нікіта Струве.

20 жовтня 1911 р. було створено “Це позтов” , що став предтечею акмеїзму. Основне ядро Цеху складали М. С. Гумільов, А. А. Ахматова, О. Е. Мандельштам, В. І. Нарбут, М. А. Зенкевич. У жовтні вийшов перший номер журналу “Гиперборей” .

Перші обговорення, пов’язані з виникненням нового літературного непряму, почалися незабаром після створення Цеху. 18 лютого 1912 р. в редакції журналу “Аполлон” на черговому засіданні “Академии” з доповідями про символізм виступали В. Іванов і А. Бєлий. Із запереченнями, в яких проголошувалось відособлення від символізму, виступили їх опоненти – М. Гумільов та С. Городецький, які заявили про створення літературної школи – акмеїзму.

Акме – з грецької, що означає вищий ступінь чогось, колір, квітучу пору. Таким чином, акмеїзм означав повне сили квітуче життя, апогей, вищий розвиток, акмеїста – творця, першопрохідця, що оспівує життя у всіх його виявах… На щиті у акмеїстів було написано: ясність, простота, утвердження реальності життя”.

На противагу С, Городецькому М. Гумільов вважав, що акмеїзм виходить із символізму і має з ним точки дотику. У своїй статті, опублікованій вперше в журналі “Аполлон” в 1913 р. “Наследие символизма и акмеизм”, М. Гумільов розкриває спільні риси та відмінності між акмеїзмом і символізмом. Він вважає, що акмеїзм повинен стати гідним спадкоємцем напряму, який передував йому, сприйняти його набутки і відповісти на поставлені ним питання.

Визначальною рисою естетичної концепції акмеїстів стало заперечення “обязательной мистики” символістів. “Я боюся всякої містики, – говорив Микола Степанович, – боюсь поривань в інші світи, бо не хочу видавати читачеві векселів, за якими розраховуватись буду не я, а якась невідома сила” .

Но противагу символістам, акмеїсти утверджували ідеали прекрасного, які народжувались із естетизації самої природи. Найвищою красою світу проголошувалась “вільна природа” і насолода нею. В атеїстичному маніфесті С. Городецького “Некоторые течения в современной русской поззии” постулюється “нерозривна єдність землі і людини” і робиться спроба прищепити мистецтву новий світогляд-акмеїзм.

Ідеалом людини акмеїсти називають “первозданного Адама”, якого вони хотіли бачити життєрадісним, безпосереднім і мудрим. Звідси у акмеїстів сміливість називати речі своїми іменами, а також мужній, тверезий погляд на речовий, матеріальний світ.

Слово було проголошено єдиною художньою цінністю вірша, причому підкреслювалось значення його матеріальної сторони. Головне в слові – це його “свідомий зміст, Логос”, який не є складовою частиною змісту слова, а виступає в ролі його формального компонента. Зміст слова був проголошений його формою.

Головну особливість російської мови О. Мандельштам вбачав у тому, що це мова “еллінічна”. Російській мові не потрібний і чужий символізм, оскільки сама мова уже символічна за своєю суттю і дарує поетові образи.

В умисній символізації акмеїсти бачили причину загибелі справжньої динамічної природи мови. Тому вони прагнули сематичної простоти і ясності, “чистоти” словникового матеріалу. Коли символісти зводили символ основного художнього принципу, то акмеїсти використовували його як один з тропів. “Ми не згідні приносити в жертву йому інших способів поетичного впливу і шукаємо їх повної погодженості “. Прагнучи простоти і ясності, відчуття матеріального світу, акмеїсти вдавалися до детальної зарисовки речей і предметів, тому принцип деталізації став для них канонізованим художнім прийомом.

Вони відродили архітектурну стрункість і завершеність композиції вірша. “Дух будівництва, архітектурність – це визнання придатності речей, реальності як такої, це визнання тримірного виміру світу не як тюрми, не як тягаря, а як Богом даного палацу”.

Матеріалом для побудови, опорними елементами копозиції ставали слово, колір, світло, колорит, простір, лінія, що сприяло картинності, декоративності стилю, використовувались пластика, жест.

Тому, щоб шукати і знаходити в собі мир, жити в мирі з собою і світом, писати логічно, бути зрозумілим у висловлюванні, любити слово, бути майстерним зодчим, стримувати хаос чіткою формою, – сприяв ще один принцип акмеїстичної поетики – принцип кларицизму, розроблений М. Кузьміним.

Основним літературним родом акмеїстів стала лірика. Створювались ліричні мініатюри, зарисовки з натури, етюди. Робиться спроба відродити класичні форми давньогрецької поезії.

Адамович, Верховенський, Столиця, Кузмін відновлюють у своїй творчості буколістичні жанри ідилії, пасторалі, еклоги.

Поезія акмеїзму відзначалася підвищеною схильністю до культурних асоціацій, вона вступала в перекличку з минулими літературними епохами. “Тоска по мировой культуре”, – так визначив пізніше акмеїзм О. Мандельштам. “Кожен напрям відчуває закоханість у тих чи інших творців епохи. І не випадково виразникам ідей акмеїзму “підвалинами” його будови стали Шекспір, який показав “внутрішній світ людини”, Рабле, що оспівав “тіло і його радості, мудру фізіологічність”, Віллон, який “повідав… про життя” , і Теофіль Готьє, який знайшов для цього життя “в мистецтві гідні одежі бездоганних форм”. Поєднати в собі ці чотири моменти – ось та мрія, котра єднає між собою людей, що так сміливо назвали себе акмеїстами.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)


Акмеїзм, його естетична і художня своєрідність

Categories: Твори з літератури