Зустріч із кобзарем

Зустріч із кобзарем Із чим асоціюється у вас слово “кобзар”? Я не погрішу, коли спробую відгадати. Це щось таке з давнини, коли ще жив Шевченко, або коли ще козацька вольниця гуляла Запоріжжям. Чи зображення на картині сліпого дідуся з кобзою в руках, а поруч з ним – хлопчик-поводир?

Про кобзарське мистецтво чули у школі всі, дехто навіть може згадати прізвища найвідоміших кобзарів, наприклад Остапа Вересая чи Федора Кушнерика. А запитати в учнів, чи знають вони когось із кобзарів Харківщини, то я не впевнений, що можна від них почути

прізвище хоча б одного з них. У кращому випадку згадають Гната Хоткевича, який багато зробив для розвитку кобзарського мистецтва. …Пригадується випадок, який стався тоді, коли я був ще маленьким хлопчиком. Ми з мамою гуляли в саду Шевченка і побачили натовп людей біля лавки на центральній алеї.

Люди оточили якогось чоловіка і мовчки слухали. Ми підійшли ближче, я протиснувся вперед і побачив чоловіка зовсім незрячого, який грав на бандурі й тихим голосом співав сумну пісню. Зміст цієї пісні я й досі пам’ятаю: у ній розповідається про те, як померла мама у дівчинки, і вона дуже тужила за своєю ненькою, часто ходила на могилу і жалілася своїй мамі на своє сирітське життя, бо мачуха кривдила дівчинку і зовсім не любила. Та одного разу мачусі з’явилася у сні померла і стала дорікати та розповідати, як гірко їй було лишати свою донечку, бо вона знала, що мачуха і не приголубить, і не пожаліє чужу дитину. Цей сон так вразив жінку, що наступного дня, коли дівчинка знову пішла на могилу своєї мами, вона з нетерпінням чекала повернення дівчинки.

А коли та повернула ся, то мачуха подала їй чистеньку сорочку, приголубила, поцілувала і назвала своєю донечкою. Люди слухали цю пісню і в багатьох з’являлися на очах сльози. Ми довго стояли з мамою і слухали інші пісні. Тоді я вперше почув слово “кобзар”.

Ми познайомилися з цим чоловіком. Його звали Анатолій Захарович Парфененко, він нам розповідав багато про своє життя, а воно складалося важко, часом трагічно. Пана Анатолія я запам’ятав на все життя. Це був невисокий чоловік худорлявої статури з тихим і приємним голосом. І ось коли ми знайомилися у школі з кобзарським мистецтвом, мене вразило, що вчителька жодного слова не сказала про нашого слобожанського кобзаря.

То я запитую у вас і в себе: чому наше навчання у школі так відірване від життя? Чому лише книжка – це єдине джерело знань? А історичні факти тільки тоді стають такими, якщо десь у підручнику надруковані? Але ж крім підручників вони відбуваються поруч з нами, але цього немає в домашньому завданні, і ми проходимо мимо.

А може, сама історія мимо нас проходить? Але більше мене вражає наша байдужість. Чому ми не шануємо таких людей? Я впевнений, якби в школу надійшла вказівка вшанувати нашого кобзаря, то негайно все було б зроблено: листівка підписана, квіти куплені, слова заготовлені для пошанування. А раз вказівки нема, то…” …А через деякий час нам сказали, що Анатолій Захарович помер, бо дуже тяжко хворів останній рік. Помер тихо й непомітно для харків’ян.

А мені хотілося закричати на весь майдан, на весь Харків: “Люди, ви втратили останнього кобзаря! Зупиніться і вшануйте його добрим словом!” Але не закричав і нічого не сказав, бо подивився довкола, а мимо поспішали якісь веселі компанії з реготом, галасом. Мама мене заспокоїла: Сину, не гнівайся на них, вони просто ще не знають, що помер останній кобзар Слобожанщини.

А якби знали, то…” Під час останньої нашої зустрічі пан Анатолій сказав: “Кобзарі співають душею, тому їх чують, а не просто слухають”. А чи буде ще кого слухати й чути нам? Чи не розучимося ми цього робити під впливом модернової сучасної культури?

Я не заперечую її, але не можна не шанувати те, з чого виросла ця сучасна музика.





Зустріч із кобзарем

Categories: Твори з літератури