Син колишнього козака, а згодом московський боярин Степан, приїхавши з російськими боярами до козацької слободи, гостює в родині козацького старшини Олекси Перебійного і закохується в його дочку Оксану. Дівчина відповідає йому взаємністю, і молоді вирішують після весілля виїхати до Москви, де служить Степан, і влаштувати там своє сімейне життя, додержуючи українських звичаїв. Степан каже своїй нареченій: Мені тепер здається, що нігде На цілім світі вже нема чужини, Поки ми вдвох з тобою. От побачиш, Яке ми там кубелечко зів’ємо, Хоч і в Москві. Нічого ж там чужого У нашій хатоньці не буде, – правда?
Оксана погоджується із Степаном, говорить, що не боїться тої чужини, бо там і віра однакова; вона впевнена, що зрозуміє й мову. Приїхавши до Москви, Оксана не сприймає московських звичаїв, взаємин між людьми як на побутовому, так і на суспільному рівні, внутрішньо протистоїть всьому чужому. Ставши московською бояринею, вона змушена одягатися по-московському, аби ніхто не сказав, що вона не поважає місцевих звичаїв. їй не подобається, що Степан “убрався в те боярське фантя”, та й самій соромно одягати “брання боярині: Той шарахван неначеб форемніший, А то жіночий, то такий бахматий Та довгий-довгий, мов попівська ряса! Аж сумно, як се я його надіну?
Ото й на голову такий підситок Надіти треба? Зап’ясти обличчя? Дружині боярина за московським звичаєм не можна брати участь у бесіді чоловіків. Вона мусить лише почастувати гостей, а потім повернутися до себе в терем.
Але й тут у молодої українки викликає бурхливий протест звичайний для московських жінок “поцілуйний обряд”: чому це її буде цілувати старий боярин, якому вона піднесе чарку? Оксана дивується і з того, що бояриня Ганна, сестра Степана, не може вільно гуляти по Москві, і навіть після заручин їй не дозволяють бачитися з нареченим, хіба що в церкві. Та й засватали дівчину через сваху. Та ось у домі Степана з’являється гість з України.
Він розповідає про великі кривди, які чинять українському народові посіпаки московські, просить Степана заступитися за людей перед царем. І Іередавши Степанові супліку зі скаргами на царських воєвод, гість сподівається на допомогу, але ця надія лишається марною. Листа, переданого Оксані від братчиці-товаришки, Степан пропонує спалити. Дружина у розмові з ним називає Москву тюрмою, неволею і дикими звичаями і законами: А що ж? Хіба я тут не як татарка Сиджу в неволі?
Ти хіба не ходиш Під ноги слатися своєму пану, Мов ханові? Скрізь палі, канчуки… Холопів продають… Чим не татари?
Ну скажи, мій любий, Чи довго нам ще мучитися? Невже й загинем У сій неволі? У стосунках між московськими боярами панує атмосфера постійного страху й аморальності. Бояри виступають нещирими, лукавими, хитрими, улесливими і жорстокими. Вони догоджають цареві, плазують перед ним.
Степан також змушений догоджати цареві, цілувати йому руку. Оксані все це здається вкрай огидним. А ще московська ішать зневажливо ставиться до представників інших національностей: українку Оксану ображають навіть у церкві, називаючи “черкашенкою” та “хохлушею”. Не менш негативне враження справляє на молоду жінку й описаний у драмі побут московитів: негарний мішковитий одяг, життя без пісень, жахливе пияцтво, нерівноправність жінок.
У драмі згадується про невиправдані безглузді дії Дорошенка, який у боротьбі за владу “татар на поміч приєднав і платить їм ясиром християнським”. Кілька років точилася кривава міжусобна війна. Нарешті вона скінчилася, і Степан пропонує Оксані поїхати в Україну, провідати її рідних. Молодий боярин каже дружині: “Вже ж тепера на Вкраїні утихомирилось”, на що вона гнівно відповідає: …Як ти кажеш?
Утихомирилось? Зломилась воля; Се мир по-твоєму – ота Руїна? Оксана рішуче відмовляється їхати на Батьківщину, їй соромно дивитися у вічі рідним і товаришам. Ліна Костенко, здається, найкраще пояснила наведений діалог: “Це був час, коли московити спокушали соболями і переловлювали козацьких гінців. Коли був арештований і відправлений у Петербург Данило Апостол. Коли Дорошенко склав булаву і доживав віку під Москвою.
Коли Полуботок помер у фортеці, інші ж були випущені на волю аж після смеріті Петра І”. Леся Українка розкрила у драмі трагедію рідного краю через призму особистого життя своїх героїв. Для них Україна – це “веселий світ” з дівочим співом по гаях, де сонце встає, а не заходить, де шануються воля і людина, гідність, де в шанобі батько і мати, добре слово, жіноча й подружня вірність.
Московщина ж здається їм “неволею бусурманською”, “темницею”.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)Зображення звичаїв і побуту козацької старшини та російського боярства в поемі “Бояриня” Лесі Українки
- Відповіді до теми: “Творчість А. Малишка – роздуми над людською долею, жива краса рідного краю”
- Чому я люблю читати казки
Categories: Шкільні твори