Жанрова своєрідність повести Пастух і пастушка Астафьева В. П

Сам автор визначив жанрову своєрідність повести “Пастух і пастушка” у підзаголовку – сучасна пастораль. Таке визначення стосовно сучасної повісті звучить зненацька й дивно, тому обертає на себе увага. Пастораль – це літературний твір, що зображує життя пастушків і пастушок : сільські жителі, прості, серцеві, морально чисті, переживають вишукані почуття, ведуть галантні бесіди на лоні незайманої природи й протиставляються автором розбещеним городянам.

При цьому, щоправда, незрозуміло, як і коли пастушки добувають хліб насущний,

але така “проза життя” мало цікавила авторів і читачів пасторалей. Традиція пасторалі була закладена ще в античній поезії, але найбільший розквіт цього жанру в європейській літературі доводиться на XVІІ століття.

У наступній європейській культурі пастух і пастушка залишилися символом прекрасної й чистої любові, що переборює всі перешкоди й сильнішає смерті Цей символ з’явиться в повісті Астафьева, коли Борис Костячи-Ев згадає своє дитяче враження. До війни він з матір’ю їздив у Москву, де в театрі бачив балет-пастораль. Дитяче враження залишилося в нього на все життя: “Ще я пам’ятаю театр із колонами й музику, і як танцювали двоє – він і вона, пастух і пастушка – згадав. Галявина зелена Ягнички білі.

Пастух і пастушка в шкірах.

Вони любили один одного, не соромилися любові й не боялися її. У довірливості вони були беззахисні” . Але реальне життя так далеке від тої, котра зображується в пасторалі, особливо життя радянських людей і особливо в роки Великої Вітчизняної війни. У повісті докладно описаний епізод у маленькому українському містечку, тільки що відбитому у фашистів.

Бувалі червоноармійці вражені, коли знаходять у городі за лазнею вбитих старих, що не встигли сховатися від артналета.

Старі вмерли одночасно, але в останню мить намагалися прикрити й уберегти один одного: “Вони лежали, прикриваючи один одного. Старухаспрятала особа під мишку старому. І мертвих било їхніми осколками, посікло одежонку, видерло сіру вату з латаних тілогрійок, у які обоє вони були одягнені” . Місцевий житель і партизан Хведор Хвомич розповів, що ці старі – сторонні.

Вони з’явилися тут приблизно двадцять років тому, приїхавши з голодного Поволжя, стали пасти колгоспний табун, тобто минулого теперішніми, а не придуманими пастухом і пастушкою Автор міркує про життя цих старих: напевно, жили вони по-всякому – і в лайці, і в життєвих дрязгах; вид у них не пасторальний, однак умерли вони разом, намагаючись урятувати один одного. І в цьому вони дуже схожі на літературно-театральних героїв. Персонажами сучасної пасторалі стали не безвісні старі, а молоді герої повести – Борис Костяев і Люся. Їхня зустріч і знайомство були скороминущими, сучасними в повному розумінні слова. Але людям на війні й не дано більше часу на пристрій особистих справ Обоє героя дуже молоді: Борисові – дев’ятнадцять років, Люсе – двадцять один рік, а війна вже покалічила їх морально.

Борис – тонко почуває, спостережлива людина, взводний командир, що бореться на передовий і щодня ризикує життям, бачить смерть своїх бійців і німецьких солдатів. Він повинен був би звикнути до війни, а його душу – зачерствіти, як у старшини Мохнакова. Але немає!

У Бориса трепетна й совісна душа, він щораз важко переживає чуже горе й смерть Досить згадати, як він іде по полю після нічного бою й на кожному кроці бачить умираючих німців.

Вони просять його про допомогу, ледве не вистачають за ноги, а він замружується від жалості й жаху. Сам себе Борис називає ” ванькой-взводним”, але, довідавшись ближче його думки й почуття, читач розуміє, що головний герой саме не “ванька”, не тупий виконавець штабних наказів. Одного штабного інтелектуала – ситого, чистого, самовдоволеного ад’ютанта – автор показує в сцені з німецьким генералом, що застрелився. Саме подібні штабні шаркуни презирливо й поблажливо ставляться до “примітивного” солдатам і молодшим офіцерам з передовий, на яких, між іншим, лягає головна вага війни.

Про Люсе нас відомо дуже мало. Вона явно не сільська, але, як вона опинилася в українському містечку, автор не розповідається Під час окупації в неї в будинку жив німецький офіцер, якому місцевий староста поставляли дівчин для розваг. Люся це знала й навіть спостерігала сцену, як офіцерський собака загриз дівчину за те, що вона підняла руку на хазяїна.

Що було із самою Люсей в окупації, автор теж не повідомляє, але з її зривів під час розмови сборисом зрозуміло, що вона соромиться минулого й жахається своїм спогадам. Сучасна пастораль представлена в повісті так: він і вона, незважаючи на страшну війну, не втратили головних людських якостей – здатності любити й співчувати Тільки два дні були вони разом, але Борис до самої смерті мріє про нову зустріч і тужить за улюбленим. Все нагадує йому про неї, навіть чорно-жовтий метелик, що сів йому на руку в лісовому госпіталі, навіть дівчина-медсестра в санпоезде, хоча вона була зовсім несхожа на Люсю.

А героїня? Через багато років після війни вона знаходить могилу Бориса й приходить туди поговорити з улюбленим. Вона обіцяє, що незабаром вони будуть разом і вже ніхто не зможе їх розлучити.

Отже, у театральних пастушків було безтурботне довге життя й прекрасна любов; у реальних пастуха й пастушки було важке довге життя й любов до смерті; на частку Бориса й Люси випала коротка, зламана на самому початку життя й вічна розлука після двох днів щастя Але й Борис, і Люся зберегли любов до кінця життя й через це схожо на героїв пасторалі. Вони з’єднаються назавжди, як обіцяє жінка в самотньої степової могили, щоправда, після смерті. Такий фінал сучасної пасторалі перетворює повість про любов у повість-реквієм по радянським людям, убитим на війні, але перемігшої в ній.

Реквієм – це жалобна музика або заупокійна молитва.

Саме так можна визначити зачин і кінцівку повести “Пастух і пастушка”. Скорбна жінка приходить на занедбану солдатську могилу посередині степу, недалеко від залізничного насипу, але далеко від найближчих станцій Опис могили в степу як би оперізує військову частину повести й дозволяє визначити жанр добутку не тільки як сучасна пастораль, але і як повість-реквієм. Підбиваючи підсумок, варто сказати, що в повісті “Пастух і пастушка” представлений неповторний авторський погляд на війну.

Астафьев описує не стільки події війни, скільки чоловік, що пручається війні, її впливу, що руйнує людську душу.

У цьому яскраво виявився антивоєнний пафос. Літній солдат Ланцов із взводу Бориса Костяева формулює головну ідею добутку: “Невже таке кровопролиття нічому не навчить людей? Ця війна повинна бути останньої!

Останньої. Або люди неварті називатися людьми” . Спочатку авторське визначення жанрової своєрідності військової повісті “сучасна пастораль” можна прийняти за іронію: які ж під час Великої Вітчизняної війни пастушки! Але після прочитання добутку стає зрозуміло, чтов цьому дивному визначенні виразилися симпатія й глибоке співчуття письменника Борисові й Люсе – трагічним, по суті, героям, тому сучасна пастораль дуже нагадує реквієм



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Жанрова своєрідність повести Пастух і пастушка Астафьева В. П

Categories: Твори з літератури