Характеристика образів кіноповісті Олександра Довженка “Зачаровано Десна”

На все життя О. Довженко зберіг у своєму серці образ ріки, на якій пройшло його дитинство, яку він називає зачарованою: “А на Десні краса! Лози, висип, кручі, ліс – все блищить і сяє на сонці. Стрибаю я з кручі в пісок до Десни, миюся, п’ю воду. Вода ласкава, солодка. П’ю ще раз, убрівши по коліна і витягнувши шию, як лошак, потім стрибаю на кручу і гайда до сінокосу. І вже я не ходжу, а тільки літаю, ледве торкаючись лугу.

Вбігаю в ліс – гриби. У лози – ожина. В кущі – горіхи. В озері воду скаламучу – риба”. . Така поліфонічна картина незайманих багатств природи дивує і чарує читача, особливо сучасного.

Письменник утверджує взаємозв’язок людини і природи як необхідну умову духовності, показує благотворний вплив природи на людські розум і почуття, особливо дитячі. Образ природи розкривається читачеві через образ малого Сашка. Спостережливий, наділений почуттям прекрасного, хлопчик Щоліта бачив, якими барвами вигравав город. Дитяча пам’ять вбирала ті кольори й запахи у свою чутливу душу: “…огірки цвітуть, гарбузи цвітуть, картопля цвіте.

Цвіте малина, смородина, тютюн, квасоля. А соняшника, а маку, буряків, лободи, укропу, моркви!” Знав, яка рослина як пахне і який смак має квітка. Хлопчик любив усе в природі: “…пташиний щебет у саду і в полі.

Ластівок любив у клуні, деркачів – у лузі. Любив плескіт води весняної. І жаб’яче ніжно-журливе кумкання в болоті, як спадала вода весняна”. Картинами неповторної природи наповнена вся кіноповість “Зачарована Десна”. Це й описи повені, сіножаті з “фамільною вороною”, і змалювання свійських тварин, і полювання дядька Тихона, і ще безліч перлинок – міні-пейзажів на зразок: “Дивлюся у воду – місяць у воді сміється”, “чумацький віз тихо рипить піді мною, а в синім небі Чумацький Шлях показує дорогу” чи “хмари по небу пливуть вибагливо й вільно і, пливучи в просторах голубих, вчиняють битви і змагання…” Оповідач у кіноповісті – то малий Сашко, то літній митець Довженко. І їхні розповіді органічно переплітаються навіть у характеристиках героїв. Так, хлопчик любить батька за працьовитість і красу, а зрілий письменник шанує волелюбні батькові риси: зневажав батько начальство і царя, любив гостре, влучне слово, розумів такт і шанобливість.

На образі Сашка простежуються шляхи формування особистості і її таланту. Одне з таких духовних джерел, яке надихає митця на творчість, – це, безумовно, краса природи. Але найсильніший фактор – краса людської праці.

З дитинства хлопчик був оточений людьми, що не мислили свого життя без праці. Його рідні й односельці – хлібороби та косарі багато справ переробили за своє життя. І робота для них була не тільки необхідністю, а й духовною потребою. Хлопчик спостерігав також, як трудяться бджоли, співчував коням, яким доводилося тяжко працювати, трудився й сам.

Перші мозолі з’явилися на дитячих руках ще тоді, коли малий ходив у тютюні, мов у лісі. А взірцем працьовитості завжди були найближчі люди. Батько Сашка “скільки… землі виорав, скільки хліба накосив!

Як вправно робив, який був дужий і чистий!” Невтомною трудівницею була й мати, яка любила “саджати що-небудь у землю, щоб проізростало”. Дід Семен “пахнув… теплою землею і трохи млином”, мав сухі натруджені руки, якими вмів ловити линів без всяких рибальських приладь. Особливо захоплювався Сашко роботою дядька Самійла – косаря. Він “орудував косою, як добрий маляр пензлем, – легко і вправно. Коли б його пустили з косою просто, він обкосив би всю земну кулю…” То ж недаремно в ранньому дитинстві для Олександра Петровича Довженка найкращою музикою була музика праці: “Коли тихого вечора, десь перед Петром і Павлом, починав наш батько клепати косу під хатою в саду, ото й була для мене найчарівніша музика”.

На все життя зберігає письменник трепетні почуття до людей праці: “…мені й досі так соромно відпочивати там, де працюють люди”. Маленький Сашко дитячим чутливим серцем розумів, що батькам жилося нелегко, та не міг пояснити причин. А ставши дорослим, із сумом згадував: “Було в минулому житті моїх батьків занадто багато неладу, плачу, темряви й жалю… Всі прожили свій вік нещасливо, кожен по-своєму – і прадід, і дід, і батько з матір’ю”.

Хлопчик не раз помічав, що в очах у батька повно смутку через “тяжкі кайдани неписьменності і несвободи”. Та не дивлячись ні на що, уроки людяності й доброти хлопчик одержував саме від своїх рідних. Від батьків хлопчик перейняв рису, закладену ментальністю нашого народу, – шанобливість до старших, працьовитих і чесних людей.

У кіноповісті “Зачарована Десна” зображено народні, виразно національні характери, про які потім говорили не інакше, як про “довженківські”. Твір пройнятий народним гумором, глибоким ліризмом, письменник по-філософськи осмислює духовні джерела свого народу. Через призму спогадів маленького Сашка постають і спогади про повінь, коли батько Сашка безкорисливо рятував людей від повені, і його син допомагав гребти так, що було “жарко од труда і весело” . Ніжності маленький Сашко вчився у матері. Проводжаючи його з батьком та дідом на косовицю, вона зозулею “кувала розлуку”.

Здавалось, що вся народна мудрість і доброта була зібрана в дідові Семенові. Хлопчикові подобалося, як, показавши дорогу незнайомому подорожньому, дід хвилинку мовчав, а потім зітхав і казав: “Добра людина поїхала, дай їй бог здоров’я”. Дід був прекрасним оповідачем: заворожував онуків своїми казками. Напевно, талант майстерно розповідати у О. Довженка спадковий.

У прадіда Тараса “голос… був такий добрий, і погляд очей, і величезні, мов коріння, волохаті руки були такі ніжні, що, напевно, нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти і добро”. Малого Сашка змалечку оточував неповторний світ народних традицій, звичаїв і обрядів. Особливо поетично змальовує Довженко обряд колядування: “- Пустіть колядувати! – чую голос дівочий знадвору. Я – зирк у вікно: то не повний місяць з зоряного неба засвітив у хату перед Новим роком.

В маленькім віконці, якраз проти печі, рожевіє на морозі дівоче лице”. Мати пускає колядницю і просить заколядувати Сашкові. І малий Сашко враз уявив себе молодцем, який ходить по торгу та продає свого старого коня, а кінь просить не продавати, нагадує, як разом билися з ордою, виручали один одного. Тоді хлопець вирішує ніколи не продавати свого товариша – коня: “Так і не продав я його по сей день.

Ой коню, коню, не продам я тебе. Як би часом не було мені трудно, як турки й татарове не обступали на торгу мене, не розлучуся з тобою ні за яку ціну”. Цими словами Довженко, звичайно ж, говорить про вірність своєму народові і про все те, що йому найдорожче, як і оцей спогад про звичай колядувати людям на Новий рік. Філософськи осмислюючи свої дитячі роки, 0. П. Довженко переконує читача, що саме в дитинстві криються джерела становлення кожної особистості.

А сам письменник завдяки чарівній Десні і рідним людям впродовж усього життя “не втрачав щастя бачити… зорі навіть у буденних. калюжах на життєвих дорогах”. Значне місце у творі відведене змалюванню природи. Усі вони динамічні.

Нема у творі жодного статичного і не оживленого присутністю людини пейзажу. У них завжди діє або сам мрійник і фантазер Сашко, або хтось із його рідних чи знайомих. Сашко живе разом з усім; що оточує його: “Я пливу за водою, і світ пливе наді мною, пливуть хмари весняні – весело змагаються в небі, попід хмарами лине перелітне птаство – качки, чайки, журавлі.

Летять чорногузи, як чоловіки у сні. І плав пливе. Пропливають лози, верби, в’язи, тополі у воді, зелені острови”.





Характеристика образів кіноповісті Олександра Довженка “Зачаровано Десна”

Categories: Шкільні твори