22 червня 1941 року – початок страждань ваших, жінки України. Був мир, була родина, було звичайне людське щастя. Все потрощила жорстока війна. Пішли на фронт чоловіки, за ними – сини, лишаючи матерів, сестер, наречених.
Якими ж довгими були дні й ночі, місяці, роки чекання того солдатського трикутника зі звісткою, що живий. І молилася матір за синів своїх: “Стою на зорях вечірніх і враніншіх і закликаю дороги, …аби не взяв його ні вогонь, ні вода. Сину мій, обороно моя!” .
Якими тяжкими були ті перші роки війни, чорні дні фашистської окупації в Україні. Доводилося орати в ярмах; не в хатах, а в землянках, темних льохах, біля зруйнованих будівель ростили дітей.
О доле жіноча! У фашистську неволю гнали вас, голодних і виснажених горем українських дівчат. Насильство, брутальність заполонили рідну землю. Жінка повинна була випити цю чашу ганьби й образи.
У кіноповісті О. Довженка “Україна в огні” є епізод, коли відбувається суд над Христею, українською дівчиною, яка, щоб уникнути вивозу до Німеччини, стала дружиною італійського фашиста-карателя. Прокурор гнівно запитував, де її гордість і “національна гідність у велику добу боротьби святої Батьківщини”. Дівчина відповідала, що немає у неї цих почуттів: “Але чому ж цього в мене нема? Рід же наш чесний…
А я питала у вас, чи будуть німці у нашому селі: може б, я втекла? Ви назвали моє питання провокаційним. От я й осталася під німцем.
Всі чисті, а я ні… Навіщо кинули нас на знущання ворогу?”
Однією з причин появи дезертирів, оточенців, Слабкодухих Довженко називає ту, що “у грізну годину ніхто не став їм у пригоді з славних прадідів”. Єдина країна, де не викладалася історія її, – це Україна, країна виховання безбатченків “без роду і племені”.
Але у цій країні були жінки, без чиєї сили, без чийого терпіння, віри не вистояла б Україна в грізну годину. Жорстоко кривдила війна жінку-матір. Скільки замордовано і вбито було вдів, сиріт, знівечено людських доль! Про одну таку високу смерть розповідає О. Довженко в оповіданні “Мати”. Низько вклоняємося перед подвигом жінки, яка просила порятунку для чужих дітей – льотчиків, назвавши їх своїми синами.
Повісили її німці на груші, а “трудящі руки її, що так багато сотворили хліба, прядива і насіння, простягалися долонями до землі, немов хотіли востаннє торкнутися своєї годувальниці”.
Жінки тримали на своїх плечах тягар війни. Вони пройшли через заграви у сірих шинелях, незграбних фуфайках, важких солдатських чоботях. “Не музику дарувало життя їм, а гуркіт гармат, і не квіти, а полум’я пожеж і трупний сморід замість пахощів цвіту”,- писав О. Довженко у “Повісті полум’яних літ”.
Тендітні дівчата виносили з-під водню поранених, перев’язували їм рани, сестрами-жалібницями схилялися над ліжками важкопоранених. Були зв’язківцями, радистками, снайперами, льотчицями.
Не зупинилась ти в дорозі, Здолала сумніви і біль, У всенародній Перемозі Є частка і твоїх зусиль, – віддаючи пошану жінці-героїні, писав у вірші А. Попов. Мужньо переносили горе втрат українські матері. Височіють пам’ятники “бабам Онисям”, що не дочекалися синів додому, по всій Україні.
Вкрите зморшками обличчя, очі, сповнені тривоги, дивляться на дорогу… Може ж, живий, може, помилилися? Застигли в чеканні матері.
До останнього подиху жевріла надія на повернення рідних, бо, як писав Б. Мельничук, “найдовша дорога в світі – дорога з війни”.
Тепер стоять у вічній скорботі Матері-Вітчизни над могилами воїнів. Стоять уже шосте десятиліття. Весь світ схиляється перед вікопомним подвигом жінки у Великій Вітчизняній війні за всі її муки, за тяжку працю, за голод і нестатки, смерть дітей, за вдовине життя, за красу вірності.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)Вклоніться, люди, низько їй
- Зображення велетенського соціального зрушення в долі народу – за романом М. О. Шолохова Тихий Дон МИХАЙЛО ШОЛОХОВ
- Розум без книги – що птах без крил – IІ варіант
Categories: Твори з літератури