“…Співаю, тож існую&apos

“…Співаю, тож існую” Поезія Антонича народилася з пошуків місця людини в світобудові, з прагнень зрозуміти природу взаємостосунків людини з навколишньою реальністю, з пристрасного намагання визначити сенс людського буття. Я не людина, я рослина, а часом я мале листя… Живу, терплю, й умру, як всі звірята…

Звірята й зорі, люди і рослини – у всіх одна праматір, природа вічна, невичерпна і невтомна, хоч час крилатий з вітром лине… . Існування мислилось поетом як вічно змінне і життєстверджувальне. Хід думок у визначальному для

творчості Антонича вірші “Пісня про незнищенність матерії” йде від часткового до загального – в світі панує колообіг, постійне народження одних речей і відмирання інших. Але трагічність людської долі не лякає поета. Він оптимістично дивиться на світ, бо в ньому панує народження.

Починав Богдан-Ігор Антонич як поет, але пізніше поступово розширював свій творчий виднокіл – писав статті, прозу, цікавився музикою і малярством. Осмисленням почуття, початком усього для Антонича є мистецтво. Воно стає для поета тією силою, яка й визначає місце людини в світі, єднає її з ним і дає можливість здійснити мету людського життя – осягти безсмертя. Особливе місце в творчості Антонича посідає його вірш “Вітер століть” з посмертної книги “Зелене Євангеліє”. Твір переконує, що Антонич сприймає історію як безкінечний урок свободи і людських почуттів. Історія людства невпинно буде рухатися шляхом боротьби народів за свою незалежність і суверенні права.

Поет також вказує на недосконалість людини, її дисгармонію зі світом природи. Ось таємничіша природа в безмежно первісній красі. Яка ж страшна оцього світу врода, що отруїла дні мої… . Недосконалість заважає єднанню людини зі світом природи, перешкоджає свободі і щастю.

Хто сіє кров, той жне ненависть. Так відповів Антонич тим, хто вбачав у насильстві шлях до удосконалення світу. Своєю творчістю Антонич утверджував світ правди і добра. Поет вірив у розквіт національної культури, щасливе майбутнє рідного народу.

Сучасних читачів не залишить байдужими поетова спадщина, бо, як писав Дмитро Павличко, “Антоничева поезія – це негаснучий перстень життя, який передаватимуть із покоління в покоління здивовані читачі, щоб зачудування сонцем і людиною не пропало ніколи”.





“…Співаю, тож існую&apos

Categories: Твори з літератури